– Мотре! Хто це тобі купив таке гарне намисто? – спитав Карпо.
– Та вже ж не ти, – сказала Мотря і знов махнула віхтем коло самого Карпа; Карпо посунувся ще далі.
– А якби я купив тобі намисто, щоб ти сказала?
– Не знаю, що б я сказала, – промовила Мотря.
Карпо одсунувся на самий край призьби; далі вже й призьби не було.
– Вставай, бо зіпхну! – крикнула Мотря.
– Ану пхни, чи подужаєш? – промовив Карпо й осміхнувся.
– Тікай, бо, їй-богу, пхну. Я не подивлюсь тобі у вічі, – крикнула Мотря й замахнулась на Карпа віхтем. Червона глина бризнула трьома кров’яними крапельками на білу Карпову сорочку.
Карпо схопився й зачепив ногою глиняник. Глиняник перекинувся й покотивсь із горбика. Карпо обернувся, щоб не замазать чобіт, і зачепив п’ятою другого глиняника з білою глиною, що стояв коло самого порога. Глиняник покотився на середину двору, а за ним простяглася біла стежка, неначе хто простелив од порога білий рушник.
– Чи ти здурів, чи ти збожеволів! – крикнула Мотря на ввесь двір. – Ой лишечко мені! Що ж оце буде, як мати надійдуть з ярмарку?
Карпо стояв серед двору й осміхався. Він ніколи не сміявся гаразд, як сміються люди. Його насуплене, жовтувате лице не розвиднювалось навіть тоді, як губи осміхались.
– Візьми ж та поприбирай, бо я не знаю, що це мені мати скажуть. Це ж мати купила на ярмарку вальок отієї червоної глини за цілого п’ятака, – промовила Мотря жалібним голосом.
– Ану, Мотре, заплач! Я ще зроду не бачив, як дівчата за глиняниками плачуть.
– Добрі смішки! Як візьму оцього віхтя та обмажу тобі голову, то ти більше не будеш мені глиняників перевертать.
Мотря нахилилась, вхопила із землі віхтя з червоною глиною і вже замахнулась, щоб кинуть ним на Карпа
– Не сердься: найму завтра музики, – промовив Карпо.
Мотря бачила, що Карпо залицяється до неї, і здержувала свій гнів. Другому парубкові вона б і справді обмазала глиною потилицю.
Тільки що Мотря замахнулась віхтем, за вербами заторохтів кінський візок. Мотря опустила руку.
– Боже мій! Їй-богу, мати з батьком їдуть з ярмарку. Карпо скочив через перелаз і пішов попід тином. По другий бік вулиці котився візок і підкотився під ворота. Довбишка зараз угляділа під хатою дві смуги розлитої глини і два глиняники, що качалися серед двору.
– А це, дівко, що таке? – крикнула мати з воза. – Чи ти п’яна, чи твереза, що поперекидала серед двору глиняники?
– Та тут ускочив у двір чийсь кабан. Як почала я ганяться за ним а він, проклятий, як дременув попід хатою, то й поперевертав обидва глиняники, – говорила Мотря.
– Це, мабуть, рябий Парасчин кнур? Він, каторжний, скакає через тини, як собака, – промовила мати. – Чом же це ти не підвела перше припічка, та заходилась коло призьби? – говорила мати, ввійшовши в хату.
– Оце, господи! Чом та чом? – крикнула й собі Мотря. – Якби не той каторжний кнур, бодай він луснув, я б досі все діло поробила, – сказала Мотря, осміхаючись до стіни.
Карпо тим часом прийшов додому й застав уже батька й матір дома. Тільки що він увійшов у двір, батько спитав його:
– Де ж це ти, Карпе, був? Може, розкопував шлях через гору?
– Через яку гору? – спитав Карпо, не дивлячись на батька.
– А через оту-о! Хіба не бачиш? – сказав Кайдаш, показуючи рукою на крутий шпиль, що трохи не висів над його садком. – Я ж вам обом казав, щоб ви трохи розкопали дорогу навскоси. Одначе сьогодні не можна жати, а копать можна.
– Хіба я здурів, щоб гори розкопував, – сердито обізвався Карпо.
– А як же ми возитимемо снопи? – сказав батько.
– Так, як і возили, – знехотя сказав Карпо.
– А хіба ж мало осів ми там поламали?
– То ще з одну або зо дві поламаємо. Цілий куток їздить через гору, а я буду її розкопувать. Оце справді штука!
– А хто ж її розкопає, як ми не почнемо? Комусь треба почать, – сказав батько.
– Як хтось почне, то й я копирсну заступом скільки там разів, – сказав Карпо і пішов у хату.
– І я так само, – обізвався Лаврін та й собі пішов у хату.
Старий Кайдаш тільки рукою махнув, розпрягаючи воли: були пани, шляху не розкопали, настала волость, а шлях усе-таки не розкопаний.
– Не буду ж і я його копать. Нехай його чорти розкопують, коли знайдуть у йому смак, – бубнів сам до себе Кайдаш.
На дзвіниці вдарили в дзвін. Старий Кайдаш зняв шапку, тричі перехрестився і пішов до церкви, загадавши синам ладнати два вози з рублями для возовиці. Другого дня світом вони збирались їхать на поле по снопи, незважаючи на те, що була неділя. Селяни поважають неділю й празники і не роблять ніякої роботи, але не мають за гріх одного діла: возити в неділю та в празник снопи.