Карпо й Мотря, заробивши літом собі хліба, вже знали, що вони їдять свій хліб, а не батьківський. У стіжках стояло жито й пшениця, до котрого вони приклали більше праці, ніж батько та мати. В скрині в Кайдашихи лежало полотно, в котрому може, третя нитка була напрядена Кайдашихою. Карпові та Мотрі стало ще важче дивитись батькові в руки. Лихо в хаті тільки затихло й притаїлось, неначе гадина зимою. Весняне тепло кинули на ту гадину перше молодиці. І гадина підвела голову, засичала на всю Кайдашеву хату, на все подвір’я.
Після Покрови Кайдашиха витягла зі скрині два сувої полотна: один сувій давніший, товстого та недобре вибіленого полотна, а другий – тонкого, гарного, напряденого вдвох з Мотрею. Кайдашиха покраяла товсте полотно на сорочки для старого Кайдаша, для Карпа, Лавріна й Moтpi, a coбi одрізала тонкого полотна на три сорочки i зараз сховала сувій у скриню.
– А мені, мамо, не одріжете тонкого полотна, хоч на одну сорочку на празники? – спитала Мотря, насилу здержуючи голос.
– Мене товста сорочка ріже в тілo, а ти, Мотре, ще молода: носи тим часом товсті сорочки, – сказала Кайдашиха.
– А ви думаєте, мене товста сорочка не ріже в тіло?
– Та бач, дочко, ти не ходиш до панів, а мене пани й попи просять варити обід. кличуть до себе в покої вечерять, ще й у покоях кладуть спати i подушки під боки стелять. Як же таки мені йти між такі люди в товстій сорочці?
– Хоч мені й пани не стелять під боки пухових подушок, але ж i я пряла на тонке полотно, може, більше од вас, – сказала Мотря.
– От i більше! Що лаялась, то й справді більше. Не звикай до тонких сорочок, бо ще хто зна, як буде тобі на своєму хазяйстві, – сказала Кайдашиха.
– Як вже там не буде, a гіршe не буде, як у вас. Коли б хоч одну тонку сорочку одкраяли на святки. Чи вже ж я в вас i того не заробила?
– Оце причепилась причепа! Про мене, бери все полотно та й закутайся в його з головою. Так вже настирилась мені, що вже й не знаю, як од тебе одчепиться, – сказала Кайдашиха.
Мотря одвернулась до вікна i вперше заплакала од того часу, як переступила через свекрів пopiг. Вона почутила, що свекруха кривдить її в тому, до чого вона доклала багато праці своїх рук. Вона втерла крадькома сльози рукавом.
Мотря взяла одкраяне для неї полотно i швиргонула його на лаву. Довго лежало воно на лаві надувшись, неначе сердилось на невістку. Мотря достала з скрині червоної та синьої заполочі i вже надвечір ciлa вишивати рукава квітками. Квітки виходили здорові та лапаті, неначе вона вишивала їх на мішку або на рядні. Мотря плюнула, покинула шити розкішний хміль і тільки подекуди поцяцькувала рукава пружками та маленькими зірками.
Пошила Мотря сорочку, випрала й наділа. Товсте полотно синіло, неначе буз. Вона глянула в дзеркало, і для неї здалося, що в такій сорочці в неї лице почорніло й брови стали не такі гарні.
«Була я в батька, було моє личко біленьке й брови чорненькі, а в свекра личко моє змарніло й брови полиняли, – подумала Мотря, роздивляючись на себе в дзеркалі. – Із’їсть свекруха, люта змія, мій вік молоденький».
Свекруха пішла до шинку та напідпитку судила свою невістку на все село, що вона нічим не догодить невістці; що справить, то все для неї погане, та дешеве, та не до лиця.
Молоді молодиці все чисто переказували Мотрі, як її судить у корчмі свекруха.
«Постривай же, свекрухо, не буду я більше для твоєї панської шкури на тонке полотно прясти», – подумала Мотря, і з того часу вона стала прясти починки собі окремо та ховать у свою скриню.
– Навіщо ти, Мотре, ховаєш починки в свою скриню? – спитала Кайдашиха.
– На те, що треба; не буду ж їх їсти, – одрубала Мотря.
– А може, й поїси: хто тебе знає, – сказала Кайдашиха.
– Не бійтесь, не понесу в шинок, не проп’ю і не буду напідпитку судити, як ви мене судите.