Тільки згодом, тільки постфактум ми дізналися, який рейвах підняли енкаведисти області навколо тієї криївки, як вони заметушилися, і тривало це довший період. Ні слуху, ні послуху не доходило до нас, а в уяві обласної служби державної безпеки ми були хитра, безпардонна та зухвала супротивна сторона. Вони полювали за нами, влаштовували тривалі засідки, пошуки вдень і вночі, а ми сумирно дрімали у материних перинах, і навіть сни страшні нам не снилися.
Але час просувався вперед. Половина нашої групи згодом стали навчатися після початкової Осташівської — в Озернянській школі, яка поступово ставала повною середньою. Нові друзі, новий світ зацікавлень. Нові знайомі з Озерни, Даниловець, Мшани поступово дізнаються про нашу організацію ЮнРУ. Чи потрібно дивуватися, що вони загорілися бажанням щось подібне створити у своїх селах? За якихось півроку ми вже гордилися тим, що наша юнацька підпільна організація, охопивши чотири села, нараховувала близько 45 членів. Все було приблизним, відносним. Оскільки все починалось в Осташівцях, при тому на кілька років раніше, то зрозумілим було те, що до мене найчастіше зверталися за порадою, за досвідом, як створювати відносини зі старшими, з батьками, а головне — з підпіллям. Іноді мене визнавали за керівника всієї організації ЮнРУ, але ні офіційного титулу, ні керівної ради тощо ми ніколи не вибирали. В усіх ситуаціях організації інших сіл діяли автономно. Крім спільної назви (ЮнРУ) у нас нічого спільного не було. Осташівська група мала навіть свою клятву, навіть чудернацький жест рукою на привітання (товстий палець загинали на долоню і тримали ії вертикально). То були дитячі розваги, яких ми нікому не нав’язували, і вони, здається, нікого й не цікавили. Єдине серйозне взаємопов’язане для всіх наших організацій, то було використання нашої «пошти». Всі пристали на неї, але я швидко дійшов думки: небезпечно з ряду причин. І ми від «пошти» відмовились.
Може, це була розумна, передбачувана обережність, а може, звичайні лінощі. Не наважусь сьогодні робити висновок. А що так стало, то й добре.
Перший провал
Наше постійне заземлення, тобто прагнення уконкретнити свою діяльність, побачити її в інших ракурсах тощо природно та закономірно вело нас до все більшого розкриття себе як організації. Тож чи потрібно дивуватися, що наступив провал. І перший раз, і другий — то була для нас катастрофа. Але я хочу категорично сказати те, що я раніше твердив: жодної людини в цьому я не звинувачував і не звинувачую. Необережно сказане слово, підла підступність ворога, але ніколи не було зради. Два важких провали понівечили життя на довгі роки… Але було і щось таке, що дає нам право сказати: ми не здалися, ми вистояли з честю. І підтвердженням цього у нас є залізний аргумент, золотий аргумент! Цілісною, не розкритою ворогом до кінця існування радянської влади, залишилась Озернянська підпільна молодіжна організація ЮнРУ у складі 17 чоловік. Очолював ії Євген Дудар. Коли б не вони — не один мій недоброзичливець кинув би у мене каменем. Навіть пробували…
Другий провал… Мене не арештовують, а викликають з армії у далекому Нерчинську на очні ставки, допити у Тернопіль. По 2-3 години щоденно, і так — цілий місяць. Найголовнішим для мене було: аби я словом не обмовився, аби хлопці, що перебували під арештом, не натякнули на озернянську таємницю. І нам вдалося її зберегти! У тому багатотривалому психологічному двобої то був, очевидно, наш найбільший успіх, навіть перемога. Скільки на це пішло душевних сил, розумової напруги… Можливо, мені було трохи прикро та сумно, що уже в час незалежної України, коли більшовицький страшний кошмар залишився далеко позаду, ніхто з наших озернян не підійшов до мене з простим щирим словом подяки… Не підійшов…
Перший провал — ось що нас протверезило, остаточно посадило на землю, змусило всі зусилля спрямувати на те, аби оберегти хлопців від арешту, від тюрми. Яка хистка, часом ледве помітна грань відділяла нас від біди. Той епізод у Мшані був простим, примітивним, я ніколи не висловлював докору хлопчині за те, що він ляпнув зайве, необдумане слово у присутності районної міліції про нашу організацію. Його побили добряче і він дещо сказав. Але вистачило йому мужності та чесності негайно розшукати Степана К., керівника нашої мшанецької групи, і до найменших деталей усе розповісти. Степан прийшов до школи, розповів нам. Сподіватися, що міліція не подасть відомостей енкаведистам, було марним. Негайно стали готуватися до можливого арешту. Мали ми на це, як потім виявилось, два тижні. Перше, що я сказав усім і постійно повторював скрізь, де ми лише збиралися: ЮнРУ припинило своє існування, організація розпущена. Це мало трохи трагікомічний відтінок: свою «десятку» я збирав вдвоє, втроє частіше, ніж раніше, давав різні розпорядження, команди голосом і тоном набагато різкішим, ніж раніше, а мова йшла про те, що нашої організації не існує. То — в минулому. Я зобов’язав кожного хлопця подивитися вдома, аби де в шухлядах столу не затрималось якої в підпіллі видрукуваної літератури, листівки тощо. Ах, як я правильно, розумно говорив це усім. Лише сам собі незабаром підсунув таку свиню, що лише дивом уникнув тюрми.