Не можна цього допустити! Зіскакую з драбини. Люто гримаю дверима, раз, другий. Потім уже на ґанку виконую якийсь чудернацький танець: вдаю, наче сильно біжу. І це спрацювало. Кинувся він униз. Я уже не мав наміру втекти. Побіг на подвір’я сільради. Знову стрільба, знову він мене ловить у глибоких снігах.
Усе життя я любив театр, часто брав участь у різних виставах, але ніколи я не зіграв так задуманої ролі, як тоді. І далі дотримуюся обраної тактики. У Зборові енкаведисти запитують мене, я відразу, без вагання відповідаю так, як ми домовились. Роблять мені очну ставку із Степаном. Запитували мене: «Переконаєш його?» «Переконаю», — впевнено кажу. Тільки звели нас в одну кімнату, як я почав: «Степане, нам нема що приховувати. Розумієш, вони все, абсолютно все знають…» і спішу викласти весь той сценарій, який ми два тижні з ним опрацьовували. Досі пам’ятаю, як полегшено зітхнув мій друг-неборака, коли я закінчив його переконувати. Потім ми виступали у школі, каялись перед учнями і зрікались націоналістичних поглядів. Вже на комедію був схожим мій виступ в клубі Осташовець. Сидить у повному складі моя підпільна організація поруч ще з десятком випадкових людей, а я каюся, що думав погано про радянську владу, що захоплювався націоналістичними вождями.
То були часи відлиги, політичного потепління. Нашу організацію, до якої начебто належало кілька хлопців із Мшани та я один з Осташовець, сприйняли за хлопчачі витівки. На всяк випадок, коли я закінчив десятий клас, мені поставили на екзамені двійку і не видали атестата.
Проходить літо, Мар’ян йде у підпілля, про що у селі довго ніхто не знає, крім нашої десятки та кількох надійних людей. Наші хлопці один за одним ідуть в армію, пішов і я. Зенко вступив учитися в університет. Із нашої десятки лише двоє залишились у селі. Здається, тільки тоді наші односельчани почали здогадуватися, хто ми були та якими справами займалися.
Наше минуле дає про себе знати.
Як ми енкаведистів області перехитрили
Тут відразу мушу застерегти читачів: я не даю відповідь впевнену, остаточну. Я зовсім не маю на меті стверджувати, що групка сільських хлопчиськ, недорослів, взяли та й обдурили могутній на той час колектив обласного управління служби безпеки, в якому і генерали були, багато полковників та підполковників, а майорів, капітанів — не злічити. Ми ніколи не наважилися таке помислити хоч на хвилину. Так думали один час… самі енкаведисти. Я — про події, пов’язані з будівництвом нашої криївки. То така історія, яку я хоч і знаю, очевидно, краще, ніж будь-хто інший, але не можу усе пояснити вичерпно. Навіть таке «зовнішнє» питання: якщо обласні енкаведисти спочатку вхопилися за ту криївку, як очманілі, як навіжені, то чому не захотіли до кінця все вияснити???
Другий наш провал трапився так. Помер Сталін. Таку знаменну подію в різних закутках держави відзначали по-різному. Чи треба дивуватися, що мої два хлопці, які залишились у селі, попросту зірвали портрет і кинули… ну, в одне місце. Місцеві сексоти, не вагаючись, показали пальцем на них. У Зборові допитують їх, — не признаються. Тоді та служба, яка славилась чорними справами, затіяла хитрий план. Беруть одного, Петра, і наче везугь у Тернопіль. Недалеко від Тернополя є невеличкий лісок, що підпирає до великого ставу міста. Наче машина зламалася і команда повертає у той лісок наче на ремонт. Той сердешний Петро нічого не здогадується. Смеркає. А тут, звідки не візьмись, — ватага «бандерівців». «Стій! Руки вгору! Слава Україні». Бідного Петруся притисли завбачливо до землі, накрили мішком голову. Десять хвилин метушні — одні лежать, наче мертві, наче об’юшені кров’ю. А ті, наче бандерівці, зав’язують нашому Петрові очі і ведуть далі. Йому-то здавалося, що його водять вколо. Але то ж страх, несподіванка. Затягли його у схрон і відразу: «Розповідай про себе. Нам потрібно знати, чи ти наш, чи москалі нам сексота не підставили». Бідака Петро у все повірив їм, що знав про ЮнРУ — розповів. А далі було так. Їм наче потрібно далі кудись переходити. І знову бій трам-тарам. І знову — мішок на голові, хтось весь час притискає до землі. Тепер уже енкаведисти беруть гору. Привезли його у Тернопіль — і знову допит. Мовчить Петро. Тоді дають йому послухати все, що записали на плівку.
Звичайно, то був удар для бідного Петра. Але удар не лише для нього. Коли надалі стали витягувати з арештованого інші відомості, то найбільшою сенсацією для тернопільських пінкертонів було те, що криївку в озернянському лісі будувала ота сама «десятка». А вже Петрова фраза, кинута так, мимохідь, прозвучала, як постріл, як вибух бомби. Як привселюдний осуд маститих всезнаючих та всеуміючих розкривачів чужих тайн. Не повірили йому, що та криївка таки побудована і стоїть досі, придатна для використання. Негайно спорядили експедицію — солідно озброєний загін, якому Петро показував місце. Підійшли до нього. Петро відкриває добре замаскований вхід, а навколо нього — наїжені автомати. Петро заліз всередину, виліз, повідомив: нікого і нічого там нема. Швидко розкинули на боки невеликий настил згори. Окоп, приблизно два на три метри. Зроблена криївка примітивно, по-хлоп’ячому, навіть без вентиляції. Аж тепер очевидці мали змогу наочно переконатись, що стільки часу вони ганялись за видумкою підлітків, яку прийняли за щось серйозне.