На той страшний для нас місяць ми абсолютно забули про намічену справу, про заготовлені дошки. Досі мені дивно, досі не можу збагнути, чому про неї ніхто з нас не згадував, ну, буквально ні словом не обмовився. Пішли ми у ліс спочатку перевірити, чи є дошки, десь так через тиждень, як енкаведисти зняли засаду. Заготовили нову порцію лісоматеріалу, не підозрюючи, не здогадуючись, що тут місяць товклися військові загони. Вони ж бо ніяких слідів не залишили — ото в них напруга була, ні присісти, ні лягти! Ще через тиждень ми гуртом викопали відповідне сховище, обладнали верх, зробили вхід, якого зблизька годі було пізнати. Пішли додому та забули про ту справу. Енкаведистів області знову ж муляла та справа: хто вони, де вони, як вони? Провокація з Петром П. допомогла їм вияснити справу до кінця.
Не буду описувати, з яким настроєм я їхав з далекого сибірського Нерчинська на виклик Тернопільської служби безпеки. Листом мені рідні пояснили ситуацію. Не арештували, отже є ще якась надія, хоч було безліч сумних, трагічних новин. Подумки я все перелопачував факти, які могли засвітитися через Петрів провал, але була надія, що озернянські хлопці не засвітились. Ніколи, ні до того, ні опісля я не повертався до рідного Тернополя так, як того разу. Вже не загальна, глобальна проблема (А що зі мною буде? Посадять чи не посадять?) лягала важким каменем на серце. Я був до краю напружений і діяльний у розумовому плані: десятки разів кожний момент із спільно пережитого осмислював, розглядав. Гадав, уявляв собі, як вони трактуватимуть.
Мушу відверто визнати, що мені якось так щастило, в такі історичні «віддушини» ми з своєю історією потрапляли, що ті, що нас допитували, не були звірами, лютими ворогами. І на той час, і пізніше ми надто добре знали «діяльність» енкаведистів у наших землях, аби не плекати ілюзій, аби реально уявити собі ситуацію. Наведу лише два факти, що тяжким каменем лягли у мою пам’ять і не забувалися, не заглушувалися ніколи. Мій сусід повернувся з Волині якраз у ті «гарячі» часи. розповідав: у селі сталася сутичка енкаведистів з бандерівцями. Падає важко пораненим один з повстанців, друг кинувся до нього, бачить: безнадійна ситуація, запитує: «Орлик, тебе добить?» Той відповідає: «Ні, я сам кінчаюсь». Взяли його енкаведисти і тут же на подвір’ї, у присутності селян, прив’язують до лави. Капітан штрикає палицею у рану на грудях, потім — в очі, б’є по обличчю, кричить, як знавіснілий: «Признавайся!» Потім наказує двом солдатам узяти звичайну пилу, зірвали з нещасного штани і почали відрізати ноги вище колін. Бризкає кров, летять з-під пили клапті тіла, пронизливо виє від болю катований, а капітан все лементує: «Признавайся! Признавайся!»
Закатували…
Другий факт. Працюючи в університеті Львова, я жив у Суховолі, за три зупинки залізницею від міста. Тут, біля переїзду, десь так восьма-десята хата по лівій стороні (коли йти з села), жила тиха сім’я. Прибита своїм горем. Жив з ними син. Жив — у найскромнішому розумінні того слова — нічого не говорив, нічого не пам’ятав, ні на що не реагував. Тільки на сонці грівся. По енкаведистських катівнях у нього відбили здатність мислити, говорити та і розуміти будь-що. Через ряд літ після арешту і повної тайни, що з ним сталося, де перебуває, нещасним батькам вдалося його розшукати в одному будинку інвалідів. Впізнали його, бо ж свого прізвища та імені він не знав. Вернувся до батьків помирати. Так було з багатьма тими, хто не помирав від катування відразу. Я все це добре знав, знали і мої друзі, не плекали жодних надій. Але наш арешт, допити, виявились інакшими. Може, енкаведе захотіло стати більш людяним, може, ще яка причина, та суть не в цьому. кажемо: пощастило нам. Здається, нікого з наших не били, не мордували. А зі мною на допитах у Тернополі взагалі поводились, можна сказати, елегантно. Жодного окрику, жодної погрози. Були навіть якісь співчуття, в які можна було повірити.