Я на всіх допитах, всіх очних ставках вибрав свою, перевірену під час першого й другого разу, тактику. Підгогувавшись добре, обмізкувавши усі можливі варіанти, з одним — я відразу, без вагань, погоджувався, інше — категорично заперечував і ніколи не міняв надалі думки. Здається, така тактика мене не раз виручала. Ось Петро П. у своїм мимовільнім признанні сказав, що в час підготовки та виходу на засідку, коли ми хотіли провчити одного односельчанина, що дуже старався прислужитися владі, ми мали з собою зброю — пістолет. То для мене був удар, якого я не сподівався. Робити засідку із бойовою зброєю — то зовсім інша річ, ніж напасти і трохи потовкти. Як я зреагував на це? Спокійно усміхаючись, я розводжу руками і злегка докоряю нещасному другу: «Ну, Петре, ну, Петре. Хіба ти не приглянувся, — то ж була дитяча іграшка у руках Мар’яна». Знизую плечима, кисло усміхаючись далі. Спрацювало. Підполковник навіть трохи сердито картав Петра: «Ну, що ти єрундой свою справу усугубляєш!» Записав: була дитяча іграшка. А між тим — у нас був-таки справжній пістоль бельгійського виробництва, маленький, як казали, «дамський». Десь Мар’ян роздобув його разом з двома патронами. Один ми випробували у мене в підвалі, куля з метрової віддалі лягла боком у дошку. розкалібрований. А взагалі вийшло так, що наша підпільна бойова група мала на своїм озброєнні один пістоль з одним набоєм.
Найбільшою загадкою, найбільшим дивом тих ціломісячних допитів для мене було те, що вони ні разу, навіть хоча б принагідно, мимохідь не спитали мене щось про криївку. Мені самому у тій справі не все було зрозумілим, доступним для повного вияснення. Чому ми не йшли у ліс копати криївку відразу, чому почекали місяць і ще тиждень, а тоді пішли? Що — таке геніальне чуття? Здогадки? Дурниці. Енкаведисти могли припустити, що наша розвідка довідалася про засідки, що хтось побачив їхні підвезення автомашинами солдат на засідки і т. п., і т. д. В усякому разі вони думали про нас значно краще, як про підпільну групу, ніж ми були насправді. Можливо, але чому ж вони не пробували вияснити цього, тримаючи мене цілий місяць на допитах? Не знаю.
І тут зароджується амбітна думка (а чого ж би ні?), що їм просто було соромно переді мною, не хотіли давати мені нагоди поглузувати з них. Когось уявили собі дурними і самі стали ними. Якщо б серйозно допитували мене про той злощасний для них і вдалий для нас місяць, я б нічого не відповів, хоча і тоді, і тепер я маю тверду думку відносно того, що відвернуло від нас біду. Нас оберегла материна молитва!
У своїй уяві ми десятки, сотні разів (дізнавшись про всі обставини) прокручували можливі події, наче плівку кінострічки. Чи вдень, чи вночі наближуються наші хлопці до того місця, де сидить та засада. І сидить уже не один день, не одну ніч. Втомлені, озлоблені, люті на нас, як на найважчих своїх ворогів. Подають команду: «Стій! Руки вгору!» Я добре знаю своїх хлопців, знаю себе. Та нізащо в світі не дали б пов’язати себе, мов кроликів. Просто втікали б в усі боки. І автоматні, кулеметні черги прошивали б молоді груди, і лилася б юна кров на лісові кущі, на трави.
Закінчилось для мене тернопільське відрядження, я повертався назад в армію. Було сумно на душі, якесь спустошення і серйозне почуття особистої вини. На той час ми уже знали: загинув Мар’ян, при загадкових обставинах десь на Далекому Сході потрапив під колеса поїзда Петро Шафранський. Петра Поповича та Ярослава Квасінського чекають роки тюрми за те, що портрет Сталіна рідного, сонця для народів світу, кинули в лайно.
Були менші і зовсім дрібні успіхи, щасливі удачі. Яке то щастя, думав я собі, що вчасно припинив оту гру у «пошту». На щастя, Петра я нікуди не посилав, а ті хлопці, які ходили, мали суворий наказ: про виконане завдання — нікому ні слова. А ходив би Петро на зустріч з озернянським хлопцем — і вже вся група розкрита. Мав я якусь радість під час довгого повернення у сибірські глибини до служби в армії і від дрібніших удач. Перша очна ставка з Петром. Сидимо поруч на кріслах, а навпроти — підполковник, що вів усі допити. Пильно стежитъ за нами, а мені так хочеться передати йому: «Тримайся, Петрусю, не все пропало. Ми є такими, як були». І тут мене осінило. При проводах в армію Петро подарував мені дзеркальце у вигляді книжечки. Я не арештований, що хочу, — те роблю. Витягаю Петрів дарунок з кишені і розглядаю око. Аж сіпнувся Петро. питає підполковника: «А мені можна подивитися в Дзеркало?» Досвідчений шакал нюхом чує, що з тим дзеркалом я щось задумав. Бере його у руки, розглядає з усіх боків, а потім простягає арештованому. Дрижать-тремтять у Петра руки, вдивляється він у дзеркало, а я стежу за його психологією. Відчуваю: здогадався, для чого я це затіяв. Прояснів погляд, випростався у кріслі і наче став бадьорішим.