Найкращі… Це не просто слово для урочистого моменту. Мар’ян у нашій десятці таки був найкращим, найгіднішим за чоловічими якостями. І за розумовими здібностями. Пригадую один епізод. У школі я йшов на один рік старше по класу. Сиджу якось, прію над завданням з математики. Не пригадую точно, який то був предмет. Мар’ян сів поруч, взявся за олівця, щось там пише. Я ще не увійшов у смисл завдання, а Мар’ян підсовує мені листочок — розвіязав мою задачу… Будучи учнем молодшого класу, розумів таємниці науки, якої ще не вивчав. Мав прекрасну пам’ять, чіткий аналітичний розум. Схильний був до точних наук. Уявляю собі: вийшов би з нього прекрасний інженер, науковець, добрий спеціаліст будь-якої галузі, що потребувала серйозних інтелектуальних, розумових даних. Не вийшло. Увійшов у число тих сто тисяч молодих, завзятих патріотів, які у грізні роки віддали життя за Україну.
Ще один наш ровесник з Осташовець приблизно у той же час загинув, як член УПА, — Андрій Говда. Як односельці, один час разом відвідували навчання в Озернянській середній школі, але ближчих справ, дружніх контактів не мали. Андрія звабив у підпілля один сусід, котрий згодом зрадив УПА. Потім він заманив Андрія на зустріч, де його вже чекали енкаведисти. Загинув. Це ж початок 50-х років, пізній для існування підпілля час. А з нашого села — дві юні жертви. Обидва ішли в УПА неповнолітніми. Близька до них була ще одна наша важка втрата. Ми досі не знаємо, чи це сталося випадково, чи хлопця убили вороги. Петро Шафранський, м’який, лагідний характером (і домашні, і ми у своїм колі називали його Петрунько), ніколи не мав нахилу до конфліктів, суперечок. Не знаємо, що там і як сталося, а Петро потрапив під колеса поїзда. Сталося це на Далекому Сході, значно далі, ніж я служив. Я цілком припускаю, що його могли вбити з намови військової контррозвідки, або ті, хто взагалі ненавидів Україну. Я, правда, в армії з відвертою ворожнечею на національному ґрунті не зустрічався. До того ж ми завжди мали надійну команду земляків.
3 нашої «десятки» на сьогодні залишилось лише троє. Надто швидко пішов із життя Володимир Драп’ятий, потім — Петро Мороз. А на сьогодні залишились лише троє: Зиновій Шафранський, Володимир Коваль, Богдан Леськів. У нашій пам’яті усе їхнє життя. Часом пам’ять засвічує дивні далекі епізоди, в яких годі шукати глибокого смислу, значимих явищ. Але чогось воно збереглося. Забігаю до хати Петра Мороза, він чи не найменший по зросту був. Запитую матері: «А де Морозик?» Мати так поблажливо сміється, огмдаючи мене, а я ніяк не можу зрозуміти, чого вона сміється? Петра ми завжди в своїй компанії Морозиком називали…
Ріжемо з Мар’яном у мене вдома дрова, спорохнявілі, але з такими сучками, як залізні. Пилка вискакує з прорізу і потрапляє на пальці Мар’яна, який надто близько до пилки тримав долоню. Мій напарник миттю ховає скалічену руку за спину і там уже хапає її другою, а сам дивиться на мене. Той погляд чомусь запам’ятався. Не було в ньому ні страху, ні болю, ні здивування: спокій, рівновага. Здавалося мені на мить, що зараз він почне мене заспокоювати…
Довгий слід у життя
Роки юності, перші кроки у свідоме життя, як патріота, свідомого свого призначення, своєї мети у житті залишили для мене незгладимий слід на всі роки, що були попереду. Я не буду повторювати знамениті слова нашого генія: «Караюсь, мучусь, але не каюсь». Я просто скажу: я живу. І все пережите — це моє, добре чи погане. Не сприймаю тих високих тирад, коли стверджують: якщо б довелося прожити знов, то все повторив би так само. Не сприймаю тих лицемірних тирад, якими стверджують: отепер я інакше зробив би. Все, що здійснилось, потрібно сприймати, як те, що здійснилось. І примітивно, жалюгідно теревенити постфактум, як воно могло відбутися…
Мене болить душа за друзів з дитинства, зі школи, що їх життя склалося саме так, а не інакше… Але це ж минуле. А де були наші помилки, а де було просто життя. Знаю, безсумнівно, одне: за участь у підпільній організації ЮнРУ безпосередньо (за юридичними звинуваченнями) нікого не посадили в тюрму. А створення такої організації, то, безперечно, насамперед моя затія. Знаю й інше. Хоч мені й не довелось відсидіти строк у радянській тюрмі (а підходив я до тої грані не один раз; підполковник у Тернополі кілька разів міркував у моїй присутності: не знаємо, що робити, чи відпускати тебе, чи садити), але пощастило. Зрештою, покарання я відбув: усі роки мого життя в радянській системі я перебував під надійним ковпаком.
Якщо хтось зробить висновок, що я був такою собі смирною овечкою, то я рішуче заперечуватиму. Хоча я не бунтував, але жив нормально. Уже в час армійського життя прийшла самовпевненість, минув отой хлопчачий страх перед радянською владою. У нас, в батареї САУ тільки я був молодшим сержантом третього року служби. Мимоволі доручили мені бути старшиною батареї. Командир — капітан Капітанський любив когось з інших військових підрозділів притиснути, а вони тим же віддячували йому. А оскільки у нічний час старшина — головний у казармі, то на мене шишки часто валились. А я усміхався. Є в батареї 12 молодших сержантів і я — старшина, за званням молодший, — то й не підчиняються. Прошу іншого призначити. На той час я добре підтягнув господарство батареї, капітан Капітанський — не дурень… Отож сталось диво —