«бандерівцю», себто мені, присвоїли чергове звання «сержант».
Армія допомогла майже два роки жити поза контролем НКВС. Я вступив до університету. Були часи відлиги, і мене відразу не поперли. Дали мені закінчити вуз. Але про якусь ступінь в журналістській ієрархії годі було мислити. Подався я у скромну райгазету Івано-Франківського району під Львовом. А потім я знахабнів та пішов в обласне КДБ шукати того енкаведиста, що вів мою справу протягом навчання. Знайшов. Ставлю йому руба питання: без партійного квитка — ні туди ні сюди у журналістиці. Він каже мені: то вступай. І писати усе минуле в анкетах? — запитую. А він відповідає: а навіщо це усім дурням знати? Повернувся я в університет аспірантом кафедри журналістики і зав. кабінетом на філологічному факультеті. Я ось-ось маю дисертацію захищати, вже ставку викладача на факультеті журналістики для мене вибили. Та… знову заморозки. Знову полювання на відьом. Виганяють з партії, а потім з роботи. Правда, десь по всій Росії шукали того енкаведиста, що нараяв мені, як у партію вступати. Переконалися, що я правду казав і… вигнали. Я пішов блукати по районках нашої України.
Відразу пощастило потрапити до славної людини, доброго журналіста та щирого патріота Петра Макаренка у Полонне Хмельницької області. Я почувався там, мов риба у воді, писав фейлетони навіть на близьких до першого секретаря райкому людей. Петро Павлович, бувало, розповідає про бурхливу реакцію і сміється: «Ми з тобою тут — наче партизани»… Ніколи не мав нагоди розпитати, чи вкладає він у слово «партизани» той самий зміст, що і я…
Відповідна служба розшукала, вияснила. І довелось мені помилувати нових друзів, вирушати далі. Були переслідування весь час, поки тривала радянська влада. Але я хочу про інший довгий слід у моєму життю розповісти.
Мабуть, таки ще з тих далеких юнацьких літ у мене на все життя залишилась пристрасть вчити молодь чогось доброго. Та що там — «залишилас»! Закінчив факультет журналістики, потім — аспірантуру по журналістиці. Що у мене не було захищеної уже підготовленої про Остапа Терлецького дисертації — це одне. А потужний психологічний настрій на своє призначення у суспільстві — це зовсім інше. Тиняюсь по районках, прошусь на найскромніші посади… А коли приймають — як навіжений, захоплююся молоддю, що заходить до редакції. А молодь — та прекрасно відчуває, коли до неї щиро ставляться.
Це не було патріотичне, зверху, заздалегідь намічене завдання з глибоким політичним мотивуванням. То була просто моя радість, мені було дуже приємно та навіть радісно пояснювати юним, що таке журналістика, як її освоювати. Робив я це прилюдно, а згодом зумисне з редактором обговоривши це… І тут мені прийшла на допомогу, добре прислужилась одна фраза районного енкаведиста, переказана добрими людьми: «Якщо він ці заняття робить прилюдно, демонстративно, то добре. Це означає, що він їх не учитиме націоналізму». Дуже мені прислужилась та фраза; хоча я тоді, а тим більше тепер, готовий стверджувати, що у Радянському Союзі були не тисячі, а мільйони прекрасних нагод виховувати справжніх патріотів і не потрапляти під знамените клеймо.
В усякому разі — у Полонному, під надійною рукою Петра Макаренка я взявся з ентузіазмом вчити журналістики, навіть літературознавства старшокласників. Пам’ятаю, що одного року у моїй школі нараховувалось восени 56 учнів. Після уроків вони приходили до редакції (добирались з села коли раз, двічі, а коли чотири рази на місяць). То було моє спасіння після втрати всіх надій на Львівський університет. У червні, коли закінчувалось шкільне навчання, а отже, і нашої школи, найбільш завзятих та щирих прихильників журналістської професії я водив у туристичний похід Карпатами. Здається, для них, так само, як для мене — то були прекрасні миті життя. Приходив наступний рік, починалась нова школа. Коли довелось перебиратися на Немирівщину, я тут за інерцією також взявся за школу юнкорів. І тут були походи в Карпати, були незабутні враження. Не можу стверджувати, що здатний назвати число своїх учнів. Їх було тисячі. Одні запам’ятовували на все життя той час, а інші через рік-два уже сумнівалися: а чи були ті заняття цікавими та корисними? Трапився такий майже анекдотичний випадок. Одна колишня учениця моєї школи (навчалась у педучилищі у Немирові, поки його не перевели у Вінницю), а згодом вступила до університету. Я абсолютно не стверджую, що у виборі професії дівчиною була моя заслуга. Зустрілась вона на сесії з немирівськими журналістами. Згадали ту мою школу. Та дівчина доволі скептично висловилась про цінність тих занять. Мені було трохи прикро це чути, та згодом забулось. А років через п’ять приїжджає з Калинівського району вчитель-пенсіонер. Шукав мене. Не знайшов, переказав директором заочної школи: його донька народила сина і назвала Богданом, аби вдома був свій Богдан Васильович…