Сьогодні мені важко збагнути, а тим більше пояснити, чому ми до своєї таємної організації не залучали інших ровесників з нашого села. Просто не ставили перед собою такої мети. Залюбки розмовляли на політичні теми з іншими хлопцями, часто навіть із школярами на кілька років молодшшии за нас. Але щоб отак збільшити склад своєї компанії — і не помишляли. Очевидно тому, що кожний з десятки знав товариша досконало багато років. І для мене згодом було дивним, що я про таємниці нашої ЮНРУ якось розповів ближчим друзям з Озерної, Мшани, Даниловець. Вони вхопилися за ідею. За декілька місяців озернянці зуміли зібрати організацію значно більшу, ніж осташівська. І знову це не вплинуло на нас. Ми почали таку серйозну тренувальну гру, яку можна назвати «пошта». Вибирали відлюдне місце між нашими селами. В призначений час ночі (найчастіше — то була північ) підходить осташівський посланець, а з другого боку — озернянський. Звучить пароль:
— «Неситий ворог», — і відповідь на нього:
— «Скоро загине».
Обмінюються конвертами і розходяться. Були такі зустрічі і з посланцями Мшани. Кожний, хто йшов на завдання, — був застережений: якщо зустрінеш знайомого — ні в якому разі не подавай вигляду. Якось на озернянському напрямку завдання виконував Зенко Шафранський. Наступного дня я розпитував його про всі деталі. Спочатку він промовчав, а згодом признав: з Озерної був Богдан Берестецький. Ми всі троє вчились в одному класі. Тоді вони не здогадувались: ніякої «пошти» нема, то лише тренування. Я довго роздумував над цим тренуванням: були серйозні «проти» — розсекречувались організації сусідніх сіл, це — по-перше, а по-друге — вряди-годи енкаведисти робили засідки в селах. Потрапить хлопець на людоловів, напевне втікатиме, а навздогін — автоматні черги. Нарешті, я чесно ставив собі запитання: а ти сам підеш глухої ночі на далекі поля до одинокої фігури? І не знаходив чесної відповіді. Пізніші події показали, наскільки це була вчасна думка — відмовитись від цих тренувань.
Діти війни
Ми були дітьми війни, страшної, кровожадної, кровожерної, що пронеслась над Україною, і цим можна багато що пояснити. Багато що, але не все…
Назрівали події 1939 року. Що вони означали для шестирічного хлопчини? Я пильно прислухався до розмов старших, по-своєму сприймав кожну новину. І як результат, вирішив, що коли війна, то й мені потрібно готуватись до неї. Ще я десь роздобув, як тепер розумію, звичайного кинджала з мідною ручкою, а тоді він здавався справжнім мечем. Мав він десь так до метра довжини. Правда, засмучувало мене його лезо, яке іржа геть чисто поїла. Потім я відмовився від нього. У батьковій кузні знайшов товстий (як палець) дріт, завдовжки в метр, загострив один кінець — вийшла піка. Заховав десь у стріху і… забув зовсім. Коли, за звичкою, до батька у кузню чи в хату збирались його товариші на довгу бесіду про політику, я прилаштовувався десь збоку, аби не бути помітним, і щоб не проганяли. І слухав довгі розмови дядьків. То для мене було дуже цікавим. Кожну країну, кожний уряд у розмові моїх односельців представляв метонімічно один москаль, один німець, поляк, француз і т. д.
«А той німець — хитрий, хай його шляк трафить…», — починав розмову мій батько або хтось інший. Іншим разом бесідник вже москалю або французу щиро бажав, щоб його «шляк трафив». І я щиро сприймав їхню бесіду… Коли сьогодні я намагаюся проаналізувати позиції тих простих, наївних селян, то дивуюся, як часто вони були близькими до правди.
Звичайно, були й інші ракурси сприйняття політики і безпосередніх подій. Не пригадую, чи це німці наступали, а москалі втікали, чи було навпаки. Кілька дядьків, що були в кузні, нам пояснили, що вони повинні десь заховатись, бо на війні полюють лише за чоловіками. Жінки, діти стояли на подвір’ю. Над селом літали ворожі літаки, поливали кулями вулиці села. А ми спостерігали, як наші батьки, а з ними і сільський вчитель, що проживав від нас через дорогу, кинулись шукати сховку. Вирішили, що найкраще місце — це недавно виритий рів у кінці нашого «берега» (так називали клаптик сіножаті, що розкинулась за нашим городом). Біля того рова долиною йшла дорога. Так ось якраз навпроти нашого берега зупилилась автомашина, на борту якої знаходились зенітні спарені кулемети. 3 літаків строчать по машині, а вона зупинилась на дорозі метрів так за 5-8 від селян, які заховались,
і давай собі строчити по літаках… Коли був страх, а коли — сміх.
Село Осташівці мало міцну згуртовану громаду, жило, можна впевнено сказати, одним патріотично націленим життям. Тут не було громадян іншої національності, інших віросповідувань. Одна церква (греко-католицька), один будинок культури, котрий тоді називався лише читальнею. У кінці тридцятих, та і в наступні, сорокові роки тут велась потужна виховна робота. Національна свідомість не лише в дорослого населення, у молоді, але й у школярів була високою. На диво яскраві та ясні картинки зберігає пам’ять з дитинства. То було щастя для нас у святкові, вихідні дні вечорами потрапити у переповнений зал читальні. За дві-три години до вистави, чи іншого наміченого заходу, весь зал потужно і дружно співав. Не було такої людини в залі, яка б не брала участі у виконанні патріотичної пісні. Ми, хлопчаки, просто підлітки — теж включалися у спільний спів, наче молитву. Співали Гімн України, потім — «Боже, великий єдиний», Івана Франка «Не пора». Але