В и н н и ч е н к о каже, що всi тi засоби, якi пропонують генеральнi Секретарi — Єщенко i Шаповал занадто серйознi, щоб їх можна було вжити без крайньої для цього потреби. Ранiше треба запитати Совiта Народ. Комiсарiв, чи воює вiн чи нi; тiльки тодi можна зважитися на такi рiшучi засоби боротьби. Крiм того, треба зробити учот вiйськових сил i зброї.
П о р ш каже, що на вiдповiдь Генерального Секретарiяту на ультиматум — бiльшовики органiзували польовий штаб i почали вiйну, а ми все ще не знаємо, чи воюємо чи нi. Козаки з одного боку, а бiльшовики з другого хотять одрiзати Україну от Донецького басейну. Коли в справу походу на нас вмiшався нiмець Розен, то значить виготовлений добрий план походу, а у нас досi нiякого плану немає. Треба утворити колегiю по охоронi України, органiзувати штаб, послати Совiту Нарiднiх Комiсарiв ультиматум з вимогою припинити вiйну. Оповiстити люднiсть про дiйсний стан рiчей. Колегiя повинна зробити учот сил i зброї, використати "Вiльне Козацтво", пiдчинити мiлiцiю. Колегiя мусить мати право робити вiд iмени Генерального Секретарiяту, вона може в разi потреб розбирати залiзнi шляхи.
П о с т а н о в л е н о: негайно послати Совiту Нарiднiх Комiсарiв ультиматум з вимогою припинити вiйну, вiдкликати "Совiтськi" вiйська з України i пропустити на Україну українське вiйсько.
Обрати особливий комiтет по оборонi України в складi Ген. Секретарiв: Порша, Петлюри i Єщенка" (ф.1115,оп.1, спр.26,с.12).
Отож, Симон Петлюра, як Генеральний Секретар Вiйськових справ, визнав ситуацiю як дуже загрозливу. Надiйного вiйська дiйсно не було. Адже найвiдданiших — сердюкiв, кiлька днiв тому за наполяганням Володимира Винниченка було повнiстю реорганiзовано. Завдяки цьому вони частково втратили силу, бо вiдновили свою дiяльнiсть полковi комiтети, що тяжiли до бiльшовикiв, а з ними повернулася i анархiя. На цьому ж засiданнi бачимо, що Микола Порш, Генеральний Секретар Працi, доволi рiшуче повiв свою лiнiю у вирiшеннi наболiлих питань, i тому не дивно, що в обраному Особливому кабiнетi оборони України його прiзвище стояло першим. З цього часу надзвичайно серйозно постало питання про замiну Петлюри кимось iншим. Безперечно, порушив це питання В.Винниченко. Вже в спогадах Голова Генерального Секретарiату "каявся" за це, хоч i зробив це досить замасковано, опонуючи самому собi, що "не в особах рiч":
"Не бачучи, не хотячи бачити справжнiх причин наших неуспiхiв, нашi керуючi партiї стали шукати їх в особах. Невдовлення впало на генерального секретаря вiйськових справ С.Петлюру. Соцiялдемократична фракцiя Центральної Ради взяла його дiяльнiсть пiд сувору критику. Йому було поставлено в вину й його любов до парадiв, до зовнiшних ефектiв, його нездатнiсть до органiзацiйної працi, його неуцтво в вiйськових справах, його метушливiсть i саморекламу …
Але, розумiється, той закид, що вiн найбiльше завинив у наших неудачах, не є справедливий. Коли б на мiсцi С.Петлюри був самий генiальний чоловiк, вiн нiчого не зробив би, бо участь у наших неудачах брали їх сили бiльше за сили окремої особи.
І то пiдтвердилось дуже добре, коли соцiалдемократична фракцiя одкликала з уряду С.Петлюру й замiсць його поставила на генерального секретаря вiйськових справ М.Порша. М.Порш так само, як i С.Петлюра, не мав нiякого знання вiйськової справи, але фракцiя сподiвалась, що вiн виявить инчi якости, яких бракувало С.Петлюрi й урятує справу" (122,с.217–219).
Так думав Володимир Винниченко вже в 1920 роцi, а тодi, в 1917 роцi, Симон Васильович Петлюра через конфлiкт iз Головою Генерального Секретарiату пiшов у вимушену вiдставку. 1 сiчня 1918 року (18 грудня 1917 року) по Генеральному Секретарiату Вiйськових Справ вийшов наказ N79 такого змiсту:
"При постановi Генерального Секретарiату, затвердженого Центральною Радою 18-го грудня с.р. я приступив до виконання обов'язкiв Генерального Секретаря по Справах Вiйськових.
Пiдписав: Генеральний Секретарь
по справах вiйськових М.Порш
З оригiналом згiдно:
Начальник Канцелярiї С.Письменний" (ф.1076,оп.1, спр.1-а,с.22).
Зазначимо, що про Симона Петлюру, як у цьому, так i в наступному наказах бiльше не згадувалось. Це було грубим порушенням вiйськових правил, оскiльки начальники подiбного рiвня мусили видати наказ, у якому пояснювалися причини замiни. Автоматично Симон Петлюра вибував зi складу Генерального Секретарiату. Вiн ставав людиною, яку, кажучи сучасними термiнами, "викинули" з великої полiтики. І все це було зроблено стараннями Володимира Винниченка.
Цiкаво зазначити, що жодний дослiдник чи автор спогадiв, жодний газетний репортер того часу не висвiтлив та не проаналiзував цю подiю. Адже замiна С.Петлюри, людини широко знаної та надзвичайно авторитетної у вiйськових колах, людини, полiтика якої найбiльш вiдверто вела до розриву з усiм ворожим Українi, людини, яка бiльш за всiх спричинилася до конфлiкту Центральної Ради та Раднаркому, була неабиякою подiєю того часу.
Навiть Дмитро Дорошенко не дав належного коментаря до цього:
"В кiнцi грудня 1917 року С.Петлюра подався до демiсiй, причиною якої були постiйнi непорозумiння мiж ним та В.Винниченком, якi часом приймали дуже гострi форми" (40,с.373).
Уся плутанина, що коїлась у Центральнiй Радi, сварки мiж провiдними її дiячами, загострення стосункiв мiж ними, полiтична метушня Генеральних Секретарiв призвела до того, що бiльшовики абсолютно безкарно та безконтрольно почали насаджувати свою полiтику та свої погляди на Харкiвщинi та Катеринославщинi. Адже за час, доки була нестiйка ситуацiя в Генеральному Секретарiатi, бiльшовики майже без проблем, зустрiчаючи опiр тiльки мiсцевих українських залог, захопили Харкiв, Катеринослав, Олександрiвськ, Чугуїв, Лозову та iншi мiста. А Центральна Рада мовчала, вирiшуючи свої внутрiшнi проблеми та задовольняючи полiтичнi амбiцiї окремих осiб.
Утворення Центрального Виконавчого Комiтету Української Республiки Рад у Харковi
Виникнення першого українського радянського уряду — Центрального Виконавчого Комiтету — i досi залишається абсолютно недослiдженим. У першу чергу майже не залишилось нiяких документiв ЦВК, багато чого не вiдомо про членiв Комiтету, половина з яких загинула пiд час громадянської вiйни, а друга половина була репресована. Зi спогадiв про Центральний Виконавчий Комiтет вартi уваги лише матерiали, поданi Г.Лапчинським у Лiтописi Революцiї N1 вiд 1928 року пiд назвою "Перший перiод радянської влади на Українi. ЦВКУ та Народнiй Секретарiят". Саме на Г.Лапчинського посилалися майже всi дослiдники радянської влади на Українi, розглядаючи iсторiю ЦВК. Навiть один з останнiх iсторикiв радянського руху 1917-20 р.р. П.Варгатюк свою статтю "Перший Рядянський уряд України" (див. "Сторiнки iсторiї Української РСР, Київ, 1990) фактично повнiстю переписав зi спогадiв Г.Лапчинського. Деякi згадки про ЦВК є й у спогадах Є.Бош. Однак користуватися цими спогадами через багато суттєвих недолiкiв у фактажу ми не вважали потрiбним, хоч i звернули на них величезну увагу. Праця В.Антонова-Овсiєнка, яку ми вже багато разiв цитували, не дає вiдповiдi на питання про створення та дiяльнiсть Центрального Виконавчого Комiтету, оскiльки, як i "Спогади" Є.Бош, є надто тенденцiйною.
Отож i нам нiчого не залишається, як уважно переглянути працю Г.Лапчинського та ще кiлька цiкавих спогадiв i статей. Також є цiкавими i матерiали 1-го з'їзду РСДРП України, якi дають багато вiдповiдей на питання, що нас цiкавлять.
З'їзд цей вiдбувся напередоднi 1-го Всеукраїнського з'їзду Рад та за один день до надiслання ультиматуму — 16 (3) грудня 1917 року. Одразу впадає в око список делегатiв вiд гурткiв РСДРП (б) України з зазначенням чисельностi членiв тих гурткiв. Безперечно, що деякi числовi данi завищенi, однак у цiлому документ цей має величезну вагу. Адже з нього можна побачити, скiльки насправдi бiльшовикiв було на той час по окремих мiсцевостях України.