Висновки четвертої резолюцiї про самовизначення України базувались на таких твердженнях:
"1-й Всеукраинский Съезд рабочих и солдатских депутатов, признавая Украинскую Республику, как федеративную часть Российской Республики, об'являет решительную борьбу гибельной для рабоче-крестьянских масс политике Центральной Рады, раскрывая ее буржуазный контр-революционный характер. Съезд будет бороться за самоопределение Украины в интересах рабочих и крестьян, за их господство, за устранение всяких национальных ограничений, всякой национальной вражды и ненависти, за украинскую рабоче-крестьянскую республику, основанную на тесной солидарности трудящихся масс Украины, независимо от их национальной принадлежности, с трудящимися массами всей России" (301,N 223).
Гадаємо, коментарi щодо цього незрозумiлого та безглуздного документу зайвi.
П'ята резолюцiя — про автономiю Донецько-Криворiзької республiки — була фактично остаточним з'ясуванням стосункiв мiж киянами та харкiв'янами. Фактично, ця резолюцiя була великою поступкою харкiв'янам. Ось про що, зокрема, в нiй йшлося:
"Всеукраинский Съезд Советов рабочих и солдатских депутатов протестует против преступной империалистической политики руководителей козачьей и украинской буржуазных республик, пытающихся поделить между собою Донецкий бассейн, и будет добиваться единства Донецкого бассейна в пределах Советской Республики" (299,N 35).
Не зрозумiло лише, в складi якої Радянської Республiки мусить бути Донецький басейн.
Пiд час засiдання з'їзду маленька фракцiя меншовикiв виробила свою заяву, в якiй засуджувала бiльшовицьку авантюру перетворення Донецько-Криворiзького обласного з'їзду на Всеукраїнський i вiдмежовувалась вiд його дiяльностi (301, N 224). Таким чином з'їзд ставав, за винятком кiлькох есерiв, повнiстю бiльшовицьким.
Пiд час роботи цього так званого з'їзду був обраний, як зазначалось у третiй резолюцiї, тимчасовий Центральний Виконавчий Комiтет. До нього увiйшли 36 бiльшовикiв, 1 київський український меншовик та 4 есерiв, якi були присутнi на з'їздi. За даними Г.Лапчинського, 24 члени Комiтету були з київської делегацiї, 10 — з харкiвської (243,с.163). Цей Центральний Виконавчий Комiтет того ж таки 25 (12) грудня видiлив з себе так званий уряд Української Радянської Республiки — Народний Секретарiат.
Ось що цей Секретарiат являв (у дужках позначено причетнiсть до конкретної групи):
Ф.Сергеєв (Артем) — Народний Секретар торгiвлi й промисловостi (харкiв'янин);
В.Ауссем — Народний Секретар фiнансiв (киянин);
С.Бакинський — Народний Секретар нацiональних справ (киянин);
Є.Бош — Народний Секретар внутрiшнiх справ (киянка);
В.Шахрай — Народний Секретар вiйськових справ (киянин);
Є.Терлецький — Народний Секретар земельних справ (киянин);
В.Люксембург — Народний Секретар юстицiї (киянин);
В.Затонський — Народний Секретар освiти (киянин);
Є.Лугановський — Народний Секретар харчових справ (харкiв'янин);
В.Мартьянов — Народний Секретар пошти, телеграфу та шляхiв (харкiв'янин);
М.Скрипник — Народний Секретар працi (киянин);
Г.Лапчинський — Керуючий справами Народного Секретарiату (киянин).
Як зауважив Г.Лапчинський,
"переважна бiльшiсть членiв першого українського радянського уряду були мiсцевi люди — або української нацiональностi, або тi, що народилися й працювали на Українi; лише Лапчинський та Люксембург були з пiвночi й недавно приїхали на Україну. Але добре знали українську мову й вiльно говорили українською лише Затонський, Скрипник, Шахрай та Мартьянов" (243,с.165).
Аналiзуючи постатi, якi входили до Народного Секретарiату, можна дiйти висновку, що вiн був вiд початку непрацездатним. Так, харкiв'яни Ф.Сергеєв (Артем) та Є.Лугановський продовжували займатись справами Донецько-Криворiзького району i просто саботували дiї Секретарiату. Є.Бош, М.Скрипник та В.Затонський, навпаки, придiляли увагу загальноросiйськiй полiтицi, зовсiм нехтуючи своїми посадами, виїхали з Харкова, де знаходився Секретарiат. Мартьянов грав подвiйну роль. Вiн був людиною досить загадковою, оскiльки, незважаючи на приналежнiсть до харкiвської групи, активно пiдтримував киян. За це харкiв'яни його дуже не любили. Показовим є те, що в 1920 роцi в Криму Мартьянов перейшов на службу до армiї Врангеля та зрадив багатьох мiсцевих бiльшовикiв.
Окремо варто розглянути В.Шахрая. Це була молода людина, досить нацiоналiстично настроєна i викликає подив, що вiн робив у бiльшовикiв. Власне, Шахрай просто саботував свої обов'язки. Ось що писав про Шахрая Г.Лапчинський:
"Його не задовольняла вiдсутнiсть у нас ясного розумiння нашої ролi для вiдродження української нацiї внаслiдок перемоги соцiяльної революцiї. Харкiвське оточення поглибило цей песимiзм. Нерозумiння харкiвських товаришiв, майже цiлковите iгнорування нацiонального питання навiть серед нашої провiдної групи, люксембургiянство тов. Бош — все це дуже негативно вiдбивалося на його настроях.
— Що це за уряд український, — скаржився вiн менi, — що його члени зовсiм не знають i не хочуть знати української мови? Що не тiльки не користуються жодним впливом серед українського суспiльства, але воно навiть нiколи й не чуло ранiш їхнiх прiзвищ? Що я за "український вiйськовий мiнiстр", коли всi українiзованi частини в Харковi менi доводиться роззброювати, бо вони не хочуть iти за мною на оборону радянської влади? За єдину вiйськову пiдпору для нашої боротьби проти Центральної Ради ми маємо лише вiйсько, що привiв на Україну з Росiї Антонов i що на все українське дивиться, як на вороже, контр-революцiйне?" (243,с.171).
Бездiяльнiсть В.Шахрая була настiльки яскравою, що його довелось вiдправити до Петербурга i призначити секретарем справ Ю.Коцюбинського.
Як бачимо, Народний Секретарiат нiчого не робив, на українськi справи не впливав i був типовим додатком до штабу радянських вiйськ В.Антонова-Овсiєнка. Адже навiть українськi бiльшовицькi пiдроздiли, Червоне козацтво майже повнiстю були сформованi без участi Секретарiату. Нi В.Антонов-Овсiєнко, нi його начальник штабу прикрозвiсний Муравйов навiть не сприймали Народний Секретарiат як владну установу. А так званi народнi секретарi фактично нiчого не вирiшували. Показовим є i той факт, що представники Народного Секретарiату Ю.Коцюбинський та Г.Лапчинський змогли долучитись 19 (6) сiчня 1918 року до штабу В.Антонова-Овсiєнка тiльки пiсля того, як останнiй сам вирiшив, що їх присутнiсть була б бажаною. Отже, вирiшував усе В.Антонов-Овсiєнко за вказiвками Раднаркому, а Народний Секретарiат був фактично пiдставною установою.
Українськi збройнi сили та прихильники Раднаркому на Українi в груднi 1917 — сiчнi 1918 рокiв
У багатьох наукових працях та спогадах можемо зустрiти твердження, що базуються на словах С.Петлюри про "мiльйон українських багнетiв", якi розтанули з вини останнього, наче снiг. Наскiльки це вiдповiдає дiйсностi? Нi наскiльки.
Першi та єдинi дослiдження про спражню чисельнiсть зукраїнiзованих пiдроздiлiв провiв видатний iсторик з дiаспори Л.Шанковський. Результати його дослiджень ми бачимо в кiлькох виданнях, найбiльш повним з яких є книга "Українська армiя у боротьбi за державнiсть" (Мюнхен, 1958 р.) Уважно переглянувши роботу шановного науковця, можна дiйти висновку, що базувався вiн у своїх дослiдженнях майже виключно на спогадах старшин УНР у журналах "За державнiсть" i "Табор". Абсолютно не поданi архiвнi джерела, до яких, звичайно, автор не мав змоги дiстатись. Разом iз тим не наведена i радянська бiблiографiя та перiодичнi видання, а це вже можна поставити в докiр вельмишановному Л.Шанковському.
Чисельнiсть та стан червоної гвардiї дослiджував радянський iсторик з Москви О.Конєв. Зокрема, надзвичайно цiкавою є його монографiя, 2-е доповнене та розширене видання "Красная гвардия на защите Октября" (Москва, "Наука", 1989 р.). Цiкавою для нас вона є тим, що автор систематизував наявнi данi про червону гвардiю. Однак, як i праця Шанковського, монографiя Конєва має в собi низку доволi суттєвих недолiкiв. Зокрема, шановний автор, розглядаючи чисельнiсть червоногвардiйських загонiв, брав до уваги найбiльшi показники, якi є далеко не точними. О. Конєв, працюючи над темою, яка в тi часи була кон'юктурною, навмисно перебiльшував роль та вагу червоної гвардiї. Певнi дослiдження в цiй галузi провели i ми, а результати їх у надто скороченому виглядi побачили свiт у журналi "Генеза" (Я.Ю.Тинченко "1-а українсько-бiльшовицька вiйна", "Генеза", N1, 1994 р). Базуються вони на архiвних документах, спогадах як прихильникiв Центральної Ради, так i прихильникiв Раднаркому, газетних виданнях. Усi пiдроздiли, якi тут наводяться, так чи iнакше брали участь у 1-й українсько-бiльшовицькiй вiйнi, а тому згадуються в подальшому, де i подаються конкретнi посилання. Для зручностi користування нижче наведеними даними ми прибрали посилання, якi тiльки перевантажать вiдомостi.