Я не знаю, що таке любов у істотній, глибинній суті. Визначення любові і віршами:
Любов — пташка золота.
Любов — радість, любов рай...
так, як і визначення тих комсомольців, що схибили правильну лінію партетики — визначення, що за ним любов — «гола фізіологія», так само й містично-космічна концепція любови, як вияву якоїсь всесвітньої сили, що їй підвладні взаємини світів, цілих сузір, і взаємини двох мух на вашому рукописі, — всі ці різноманітні визначення любови мають для мене однакову цінність, або однаково не мають ніякої цінности. Я не знаю, що таке любов у її істотній глибинній суті.
Але я знаю любов по її виявах у людині, я довго й зблизька спостерігав Івана Петровича й тих, що його любили, і тих, кого він любив.
Перша любов Івана Петровича народилася вмить, «з першого погляду», а це й є, за авторитетним свідченням усіх авторів, що мені їх довелось перечитати, доказ справжньої любови. I дійсно, любов Івана Петровича безперечно була справжня — я стверджую це, хоч ніхто в світі не знає різниці між любов'ю справжньою та несправжньою.
Це почуття, яскраве й гаряче, як сонце, мусіло, як сонце-ж, освітлити й зігріти самотність Івана Петровича. Так воно й було, принаймні, перший час.
Знайомство Івана Петровича з Льолею відбулося у дворі, де він жив, і відбулося в умовах, що були для нього дуже сприятливі. Досі він кілька разів бачив Льолю у вікні її кімнати, але віддаль була дуже велика, очі в Івана Петровича були кепські, а той містичний початок, який дозволив би йому через телепатію відчути й покохати Льолю, очевидно, не був Іванові Петровичу властивий.
Проте, я не вірю і тим космічним коханцям, які присягаючись, запевняють жінку, яка їм сподобалась, ніби знали її все життя, з пелюшок починаючи, хоч познайомилися з нею лише тому два тижні.
Не володіючи ні властивостями космічного коханця, ні гострим зором, Іван Петрович все-ж відчував велику зацікавленість Льолею. Приятель Івана Петровича, син пан-отця з реальної школи, Серьожка, хлопець 15 років, був знайомий з Льолею, і вони инколи одне з одним перегукувались. Голос у Льолі був дуже дзвінкий, веселий, і було в нім щось дуже, правда, невиразне, але таке, що Івана Петровича надзвичайно приваблювало.
До знайомства з Льолею Іван Петрович готувався цілий тиждень. Не тому, що передчував особливу, специфічну значність цього дня, а тому лише, що він увечері цього дня всій молодій людності двору мав показувати феєрверки власного виробу. З півроку тому до рук йому трапила книжечка про виготовлення феєрверків, і він саме зараз переживав добу захоплення бертолетовою сіллю, салітрою, азотовокислим стронцієм та иншими прекрасними й незнаними речами, що на них витрачалися не тільки його щомісячні полтинники, але й у кончій потребі стала грошова допомога, по яку він мусів звернутись по мами, Оксені Опанасовни. І зараз по довгім вивченні предмету, після терплячого збирання потрібних матеріалів і цілого тижня праці, витраченої на склеювання ракет та римських свічок, Іван Петрович готовий був віддати людству наслідки своєї діяльности.
Коли перед тим вони разом із Серьожкою обмірковували питання про авдиторію, Іван Петрович захищав усі кандидатури без винятку: як усякий справжній творець, Іван Петрович був зацікавлений у як-найширшому колі людей, що користуються з продукції його творчости. Серьожка виголошував ім'я за ім'ям, авдиторія збільшувалась, але разом збільшувався й неспокій Івана Петровича: Серьожка ніяк не міг згадати про існування Льолі. Іван Петрович відчував, як падає його інтерес до майбутнього вечора, а це свідчить про те, яку, порівнюючи, велику ролю може відогравати тембр жіночого голосу в справах любови. Проте, він не міг спромогтися нагадати за Льолю просто. Отже, ніби пригадуючи, кого ще треба запросити, Іван Петрович задумливо звів очі на дім, де жила Льоля, помовчав і тоді недбайливо запитав: «може й її запросити?..»
Льоля прийшла, Серьожка познайомив її з Іваном Петровичем, і вона зразу виявила до Івана Петровича надзвичайну уважність та зацікавленість. Іван Петрович збентежився, засоромився, став ще незграбніший. Іван Петрович дотримував камінно-серйозного виразу на обличчі, Іванові Петровичу хотілося одночасово пройтися колесом, заверещати, видертись на дах, обернутись у ніщо, а ще краще — в пил під зворушливо-тонкими Льолиними ніжками. Іванові Петровичу божевільно хотілось, притаївши дух, завмерти побожно і мовчки дивитись у Льолині чорні, блискучі від радости й цікавости очі.