Він зупинився під березою і жестом вказав супутниці на ледь помітну стежку, що веде в бік його будинку. Келен слухняно першою зійшла на вузьку стежку. Річард трохи затримався: не спускаючи з неї очей, він зчищав налипле на обличчя павутинку. Найтонші павукові мережі перегороджували прохід буквально на кожному кроці.
Річарду не терпілося скоріше дістатися до будинку. Вранці він забув в поспіху не тільки ніж, але і ще дещо, найголовніше. Те, що залишив йому батько.
Свого часу той довірив Річарду таємницю і зробив сина хранителем чарівної Книги. На знак того, що Книга не вкрадена у справжнього власника, а лише взята на зберігання, батько вручив Річарду невелику штучку: трикутне ікло в три пальці завтовшки. Річард причепив ікло на шкіряний шнурок і завжди носив його на шиї. А сьогодні допустив помилку — залишив ікло будинку. Як, втім, і ніж, і заплічний мішок. Втрать він ікло, і будь-хто зможе звинуватити батька в крадіжці, як це вже зробив сьогодні Майкл.
Подорожні пройшли березовий гай і, минувши відкриту кам'янисту ділянку дороги, заглибилися в ялинник. Лісова підстилка змінила зелений колір на спокійний бурий. Товстий килим з хвоїнок м'яко пружинив під ногами.
Раптово Річарда охопила тривога. Він потягнув Келен за рукав.
— Давай-но я піду попереду, — тихо сказав він.
Келен запитально глянула на нього й мовчки поступилася дорогою. Наступні півгодини Річард йшов повільно, уважно вивчаючи грунт і оглядаючи кожну гілку. Коли між ними і будинком залишився тільки один, останній пагорб, він зупинився біля заростей папороті і присів навпочіпки.
— Щось не так? — Стривожено запитала Келен.
Річард невизначено похитав головою.
— Можливо, нічого страшного, — прошепотів він, — але тільки хтось уже пройшов сьогодні цієї стежкою. — Він підняв з землі роздавлену соснову шишку, задумливо покрутив її — в руках і відкинув убік.
— Як ти здогадався?
— Павутина. — Він подивився на вершину пагорба. — Поперек дороги ніде не було павутини. Значить, хтось пройшов перед нами і порвав її. Причому зовсім недавно. Павуки не встигли виткати нову.
— Тут поблизу ще хтось живе?
— Ні. Звичайно, це міг бути звичайний подорожній, який пройшов далі своєю дорогою. Але взагалі тут рідко хто ходить.
Келен спантеличено наморщила лоб.
— Коли я йшла попереду, павутина попадалася через кожні десять кроків. — Мені раз у раз доводилося знімати її з обличчя.
— От і я про те, — приглушено сказав Річард. — По тій частині стежки ніхто, крім нас, сьогодні не проходив. А після скелястої ділянки павутини більше не було.
— Що б це могло означати?
Він здивовано знизав плечима.
— Не знаю. Або хтось спочатку продирався через ліс, а потім вийшов на стежку — не кращий спосіб пересування, — або він упав з неба. Мій будинок за пагорбом. — Річард в упор глянув на Келен. — Так що дивися в обидва.
Вони продовжували шлях, насторожено вдивляючись у лісові хащі. Внутрішній голос наполегливо переконував Річарда не йти далі, а, не втрачаючи ні хвилини, розвернутися і втікати що є сили назад, ховаючись від чигаючої небезпеки. Але саме цього він не міг. Він не має права піти, доки не забере з будинку заповітне ікло, довірене йому батьком.
На вершині пагорба вони зупинилися, зачаївшись за сосною, і подивилися вниз, на будиночок Річарда. Страхаюче видовище постало їх поглядам: вибиті шибки, розкриті навстіж двері, розкидані по землі речі.
— Вони перевернули весь будинок! З батьком було те ж саме!
Річард рішуче ступив вперед, але Келен встигла схопити його за комір сорочки.
— Річард! — Прошепотіла вона. — Що, якщо твій батько підійшов до будинку зовсім так, як ти, і, побачивши розгром, зайшов всередину, а там його чекала смерть?
Зрозуміло, вона права. Річард скуйовдив п'ятірнею густе волосся та знову глянув вниз. Фасад будинку виходив на галявину, але решту його частину приховував густий ліс. «Двері одні, — подумав Річард. — Отже, непрошені гості, якщо вони зачаїлися всередині, чекають біля входу».
— Згоден, — погодився він. — Тільки я повинен взяти там одну річ. Без неї я звідси не піду. Ми непомітно підкрадемось до будинку ззаду, з боку лісу, я заберу цю річ, і повернуся.
Річард вважав за краще пуститися в це ризиковане підприємство наодинці, але залишати Келен на стежці було не менш небезпечно. Вони заглибилися в гущавину і, продираючись крізь непролазні хащі, повільно, в обхід, попрямували до мети.