Вона повернулась до Річарда в повній розгубленості, не розуміючи, де знаходиться. В її очах застигла біль, і біль цю викликав він, Ричард, своїми наполегливими розпитуваннями. Йому стало страшно. Келен піднесла руки до обличчя, не в силах стримати ридань. Вона закрила очі і жалібно скрикнула.
У Річарда мурашки пробігли по шкірі.
— Мама… матуся, — схлипувала вона, — я так давно не бачила її… І… моя люба сестра… Денні!.. Денні!.. Мені так страшно… так самотньо… — Келен почала задихатися.
Річард зрозумів, що втрачає її. Могутні духи підземного світу не хотіли її відпускати, тягнули назад, топили в спогадах. Не тямлячи себе від жаху він обійняв її за плечі і розгорнув обличчям до себе.
— Подивися на мене, Келен! Подивися на мене!
— Денні… — Вона спробувала звільнитися від нього.
— Келен!
— Мені так самотньо… І страшно…
— Келен! Я тут! Я з тобою! Ну подивись же на мене!
Келен всю трясло, дихання ставало все більш переривчастим. Вона відкрила очі, але дивилася крізь Річарда кудись у простір.
— Ти не самотня, Келен! Я з тобою, я не залишу тебе!
— Я така самотня, — злякано повторювала вона.
Річард струснув її в марній спробі повернути до життя. Келен йшла від нього. Шкіра її стала зовсім блідою, руки холоділи. Вона насилу дихала.
— Я поруч! Ти не одна! — Він відчайдушно струснув її ще раз, але марно. Річард відчував, що втрачає її, і його охопила паніка. Залишилося випробувати останній засіб. Ще в дитинстві Ричард навчився управляти собою при зіткненні з небезпекою. Він повинен зробити це зараз. Можливо, йому вдасться передати їй трохи своєї енергії. Річард закрив очі і постарався загнати страх за перегородку, перекрити дорогу паніці і знайти в собі спокій. Він не віддасть Келен духам підземного світу.
— Келен, — рівним голосом покликав він, — дозволь мені допомогти тобі. Ти не самотня. Я тут. Я з тобою. Дозволь мені допомогти тобі. Візьми і прийми мою силу.
Він міцно стиснув її плечі. Келен тряслася в риданнях. Річард подумки направив їй свою силу. Він виразно уявив собі, як ця сила тече по його руках, доходить до плечей Келен, вливається в неї, піднімається до голови і тягне її назад, геть від непроглядної темряви. Він відчував себе іскрою світла в чорній ночі, дороговказною зіркою, що вказує дорогу назад, до світу живих.
— Келен, я тут, я не залишу тебе. Ти не самотня. Я твій друг. Довірся мені, Келен. Вернись до мене. Будь ласка.
Він уявив собі яскраво-білий сніп світла в надії, що це їй допоможе.
— Добрі духи, прошу вас, допоможіть мені, — благав він. — Нехай вона побачить світ. Нехай він їй допоможе. Нехай вона візьме мою силу.
— Річард? — Покликала вона звідкись здалеку.
Він знову стиснув її плечі.
— Я тут. Я не залишу тебе. Вернись, Келен, повернися до мене.
Келен глибоко зітхнула. Погляд її став осмисленим. Вона побачила Річарда і розплакалася. Але це вже були не відчайдушні, судомні схлипування. Самі звичайні сльози, що несли з собою залишки кошмару. Келен міцно стиснула його руку і не відпускала її. Так потопаючий чіпляється за нерухому скелю посеред вируючого потоку. Річард ласкаво притискав її до себе і повторював, що все добре, все в порядку, він тут, поруч, і ніколи її не покине. Він вже не сподівався визволити Келен з царства смерті і тепер не міг натішитися її поверненням.
Річард підняв упалу ковдру і закутав в неї супутницю. Келен почала потроху зігріватися — ще одна ознака того, що небезпека минула. Але Річарда турбувало, наскільки швидко затягнув її підземний світ. Щось тут не так. Він не знав, як йому вдалося повернути Келен до життя, але одне безсумнівно — це відбулося дуже повільно.
Насталу тишу порушувало тільки мирне потріскування полін. Багаття висвітлювало все м'яким червонуватим світлом, і сосновий намет здавався тихою безпечною гаванню. «Ілюзія», — подумав Річард. Він ніжно гладив густе волосся Келен, заспокоював і колисав її як дитину. Келен довірливо пригорнулася до нього, і раптово він зрозумів, що її давно вже ніхто не втішав.
Річард нічого не знав про чарівників і чарівність, але він не сумнівався, що ніхто не ризикнув би відправити Келен в Вестланд через підземний світ, не будь на те дуже вагомої причини. «Що ж це за причина?» — гадав Річард.
Келен витерла сльози і ніяково відсторонилася від нього.
— Пробач, будь ласка. Мені не слід було кидатися тобі на шию. Я…