— Я зобов'язаний спробувати. Не турбуйся, Скарлет, я щось придумаю. Ми з Майклом — рідні брати, і я знайду спосіб змусити його побачити правду. Він веде сюди військо для того, щоб мені допомогти. І я дійсно відчайдушно потребую його допомоги.
Тисячну армію, напевно, буде розгледіти простіше, ніж трьох одиноких подорожніх. Скарлет летіла високо, і погляду Шукача відкривалися нескінченні, безкраї простори. Дракониха плавно ковзала між величезними ватяними хмарами. Річард і не уявляв собі, які вони великі, ці хмари. А коли хмари підпливали одне до іншого і збиралися разом, Річарду починало здаватися, що він потрапив в дивну казкову країну, країну білих гір і долин. Іноді Скарлет випадково зачіпала на льоту нависаючу над нею м'яку вологу губку, і тоді її голова, шия і кінчики крил зникали в густому молочному киселі. У порівнянні з хмарами навіть грізна дракониха здавалася зовсім маленькою і беззахисною.
Вони вже кілька годин летіли в бік Ранг-Шада, а війська все не було видно. Річард цілком освоївся з новим для себе способом пересування і перестав щоразу хапатися за гребені на спині драконихи. Він мирно сперся ліктями на два таких гребеня і дозволив собі розслабитися.
Весь цей час Річард розмірковував над тим, як переконати Майкла в тому, що перед ним ніякий не Даркен Рал, а його рідний брат. Шкатулка повинна бути у Майкла. Зедд, напевно, заховав її від Рала за допомогою магії і передав під захист армії. Так що Річард просто зобов'язаний знайти спосіб показати Майклу, хто він. Як тільки шкатулка виявиться у нього в руках, він полетить зі Скарлет в її печеру. Дракониха сама говорила, що туди ніякому Даркену Ралу повік не добратися.
А потім він зі спокійною душею повернеться до Келен, щоб захистити її від людей Рала. Як знати, може бути, йому навіть вдасться умовити Скарлет перенести в печеру і Келен. Тоді він буде за неї спокійний.
Через три з половиною дні Рал загине. Після цього вони будуть в безпеці. Назавжди. Потім він повернеться в Вестланд, і з магією буде покінчено. Але і з Келен теж… І він більше ніколи не побачить її. Від цієї думки у Річарда болісно стислося серце.
День хилився до вечора. Скарлет перша помітила військо: з висоти вона бачила краще, ніж Річард. Шукач довго дивився на дорогу, перш ніж йому нарешті вдалося розгледіти велику хмару пилу. Лише після цього він побачив маршируючу колону.
— Ну і що ти надумав? У тебе є план? — Запитала дракониха, повернувши голову.
— Скажи, будь ласка, Скарлет, тобі вдасться приземлитися перед ними так, щоб нас ніхто не помітив?
Жовтий очей похмуро покосився на нього.
— Не забувай, що ти маєш справу зі справжнім червоним драконом. Я можу приземлитися і посеред війська. І якщо я побажаю, мене не помітить жоден воїн. Говори, де тебе висадити?
— Я не хочу, щоб вони мене бачили. Я повинен поговорити з братом наодинці, без свідків. Необхідно уникнути метушні. — Річард на мить задумався. — Давай-но сядемо попереду них, в декількох годинах ходу. Коли вони сюди підійдуть, буде вже досить темно, і я зможу безперешкодно пробратися до Майкла.
Скарлет розпростерла крила і плавно ковзнула до гряди пагорбів, що височіла біля дороги. Минувши пагорби, які надійно приховали їх від цікавих поглядів, дракониха знизилася, пролетіла над долиною і приземлилася на маленькій галявині, що поросла високою бурою травою. Червона луска заблищала, граючи і переливаючись в останніх променях призахідного сонця. Річард зісковзнув на землю.
— Ну і що тепер? — Поцікавилася Скарлет.
— Я хочу дочекатися темряви. Увечері вони зупиняться і розіб'ють табір. Після того як вони закінчать з вечерею, я непомітно проберуся в намет брата і поговорю з ним наодинці. Я обов'язково знайду спосіб переконати його в тому, що я — це дійсно я.
Дракониху загарчала і подивилася спочатку на небо, потім на дорогу. Її голова хитнулася з боку в бік, великий жовтий очей втупився на Річарда.
— Скоро стемніє. Я повинна повернутися до яйця і обігріти його.
— Звичайно, Скарлет Я розумію. — Річард важко зітхнув і задумався. — Повертайся за мною вранці. Я буду чекати тебе на цьому полі.
Скарлет кинула погляд на небо.
— Збираються хмари. — Вона знову опустила голову. — Я не можу літати в хмарах.
— Чому?
— Тому, що в хмарах бувають скелі. — Вона фиркнула, випустивши з ніздрів клуб диму.