Скарлет опустила лапу і, підчепивши Річарда за пояс, забрала його геть. Річард важко дихав, до краю змучений лютою сутичкою. Сили його закінчилися. Дракониха підлетіла до невеликого кам'янистого майданчика, дбайливо опустила Шукача на землю і приземлилася сама.
Насилу стримуючи душачі його сльози, Річард уткнувся носом в шию драконихи.
— Дякую, друже. Ти врятувала мені життя. Ти врятувала безліч життів. Ти — Дракон честі. — Він ніжно провів рукою по червоної лусці.
— Я всього лише виконую умови угоди, — пробурчала Скарлет, випустивши для більшої переконливості клуб чорного диму. — Крім того, повинен же хоч хтось допомогти тобі. Здається мені, що сам ти навряд чи виплутався б з цієї історії.
Річард посміхнувся.
— Ти найдивовижніша і найпрекрасніша істота з усіх, з ким мені доводилося зустрічатися. — Все ще прискорено дихаючи, він вказав на піднесені у височінь далекі вежі. — Скарлет, мені треба потрапити в Народний Палац. Віднесеш мене? Будь ласка.
— Ти так і не розшукав своїх друзів? А що брат, теж не впізнав тебе?
Річард проковтнув підступили до горла клубок.
— Брат зрадив мене. І не тільки мене, а й багатьох-багатьох інших. Він служить Даркену Ралу. Хотів би я, щоб люди мали хоча б половину честі драконів.
Скарлет видала невизначене хмикання. Луска в неї на горлі завібрувала.
— Мені шкода, Річард Сайфер. Залазь. Я віднесу тебе.
Дракониху плавно змахнула крилами і злетіла в повітря, залишивши далеко внизу сіре море хмар, які приховали рівнини Азріта. Якби не Скарлет, Річард ні за що не встиг би дістатися до Палацу до призначеного терміну. Дракониха ж здолала величезну відстань менше ніж за годину. Тільки зараз, з висоти драконячого польоту, Річард вперше зміг розглянути Народний Палац. Його погляду відкрилося приголомшливе видовище, якого він не бачив навіть уві сні. Здавалося, ніби тут злилися воєдино всі прекрасні міста світу. Важко було повірити, що Народний Палац — справа рук людини.
Склавши за спиною крила, Скарлет стрілою кинулася вниз. Зустрічний вітер вдарив Річарда в обличчя, обпікаючи шкіру. Дракониха зробила коло над плато. Внизу нескінченною низкою замиготіли химерні вежі, різнокольорові дахи та високі зубчасті стіни. У Річарда закрутилася голова. Перелетівши фортечну стіну, дракониха заплескала крилами, сповільнюючи падіння, і м'яко приземлилася посеред внутрішнього двору. Навколо не було видно ні душі, навіть стражники — і ті кудись зникли.
Річард швидко зісковзнув на землю. Скарлет похитала головою. Жовті очі втупилися в Шукача. Вуха драконихи, як на шарнірах, повернулись в сторону співрозмовника.
— Ти впевнений, що хочеш тут залишитися?
Річард кивнув, уткнувшись поглядом в землю.
— Шість днів підійшли до кінця, — фиркнула дракониха. — Термін нашої угоди закінчується. Коли ми зустрінемося наступного разу, гра буде чесною.
Річард підняв голову і посміхнувся.
— Досить чесно, друже мій. Але в тебе немає шансів. Сьогодні я помру.
Скарлет уважно подивилася на нього.
— Постарайся не доводити себе до крайнощів, Річард Сайфер. Мені все ж хотілося б спробувати на смак справжнього Шукача.
Річард, усміхнувшись, почухав блискучу луску.
— Подбай про своє дитинча, коли воно вилупиться. Хотів би я на нього поглянути! Упевнений, коли малюк підросте і зміцніє, він стане таким ж прекрасним, як його мама. Я розумію, що ти ненавидиш носити на собі людей, адже це проти твоєї волі. Спасибі, Скарлет, що дала мені впізнати радість польоту. Я вважаю це великою честю.
Дракониха кивнула.
— Мені подобається літати. — Вона випустила клуб диму. — Ти виняткова особистість, Річард Сайфер. Я ніколи не зустрічала такої людини, як ти.
— Я — Шукач Істини. Останній Шукач.
Дракониха знову кивнула.
— Бережи себе, Шукач. У тебе є дар. Використовуй його. Використай все, що в тебе є, щоб боротися. Бийся до останнього. Не здавайся. Не дозволяй Ралу перетворити тебе в слухняного раба. Якщо тобі судилося загинути, загинь в бою. Але спочатку зроби все, що в твоїх силах. Ось як живуть дракони.
— Якби все було так просто! — Річард підняв очі на дракониху. — Скарлет, ти літала з Ралом Даркеном в Вестланд до того, як впала другий межа?
— Так. Кілька разів.
— А куди саме ти його носила?
— До одного дому. Знаєш, такий солідний будинок з білого каменю, а дах з шиферу. Якось раз Рал наказав, щоб я віднесла його в інше місце. Там стояв зовсім маленький, простий будиночок, в ньому Даркен Рал вбив людину. Я чула крики. І ще один раз — теж до маленького будиночка, що стояв в лісі.