Він мовчки простягнув їй яблуко.
— Нічого. Ось, з'їж.
Келен вдарила юнака по руці і в наступну мить вчепилася йому в горло. В її зелених очах запалала нестримна лють.
— Навіщо ти це зробив?
Річард заціпенів. Він нічого не розумів, в думках панував сумбур. Щось підказувало йому: зараз краще не ворушитися. Він несміливо спробував знайти пояснення того, що відбувається:
— Ти не любиш яблука? Пробач, я пошукаю що-небудь інше.
Лють в її очах змінилася сумнівом.
— Як ти їх назвав?
— Яблука, — боячись ворухнутися, здавлено промовив Річард. — Хіба ти не знаєш, що таке яблука? Чесне слово, це дуже смачно. А ти що подумала?
Дівчина злегка послабила хватку на горлі Річарда, але не поспішала відпустити його.
— І ти їсиш ці… яблука?
Річард зберігав нерухомість.
— Так, все життя.
Гнів Келен поступився місцем збентеженню. Вона опустила руки.
— Прости, Річард, я ж не знала, що ви їх їсте. У нас в Серединних Землях будь-який червоний фрукт смертельно отруйний, і я подумала, що ти збираєшся отруїти мене.
Річард нарешті дозволив собі розслабитися і з полегшенням розреготався. Келен стримано приєдналася, але щирих веселощів в її сміху не прозвучало. Вона ще не зовсім охолола і все ще була насторожі. Тоді Річард, щоб заспокоїти її, надкусив один плід, з'їв шматочок, а потім простягнув яблуко дівчині. Вона взяла, але ще з хвилину крутила його в руках і підозріло принюхувалася, перш ніж зважилася піднести до рота.
— Ум-м, і правда, смачно, — пробурмотіла Келен, набивши повний рот. Потім в задумі доклала долоню на чоло Річарда. — Ну, так я і знала. Ти ж весь гориш!
— Знаю, але поки ми не доберемося до Зедда, зробити все одно нічого не можна. До речі, ми вже майже прийшли, тут зовсім недалеко.
І вони рушили далі по стежці, і незабаром показався присадкуватий будинок Зедда. До покритого дерном даху була притулена дошка, спеціально призначена для старої кішки господаря, яка все ще легко забиралася на дах, але зістрибувати на землю вже боялася. На вікні висіли білі мереживні фіранки, а із зовнішнього боку будинок оточували акуратно прибиті ящики з квітами. Квіти вже померкли, прибиті осінніми заморозками. Уздовж усього фасаду тягнулася відкрита літня веранда. Свіжопофарбовані блакитні двері виглядала на тлі старих, потемнілих від часу і негоди рублених стін, як латка з яскравої тканини, поставлена на старе плаття. Якщо б не двері, будиночок зовсім загубився б в навколишніх заростях.
«Причинне» крісло Зедда пустувало. «Причинним» воно називалося тому, що Зедд звик віддаватися в ньому роздумам. Зазвичай він сидів і думав до тих пір, поки не докопувався до прихованої основи якогось явища, що викликало його цікавість і займало думки нез'ясованістю і загадковістю. Одного разу він просидів в ньому, не встаючи, майже три доби в спробі знайти розумну відповідь на запитання, чому люди споконвіку невпинно сперечаються, скільки в небі зірок. Здавалося б, про що тут сперечатися? Його самого це ніколи не хвилювало. Зедд вважав саму постановку питання тривіальною і дивувався одному: вибору теми безперервних дискусій. На третій день роздумів Зедд встав і оголосив рішення. На його думку, вся справа в тому, що питання належить до числа тих, по яких будь-хто може висловити свою окрему думку, не боячись виявитися неправим. Адже вірну відповідь дізнатися неможливо і, отже, дурні можуть не побоюватися, що їх точку зору спростують і виставлять їх дурнями, якими вони, безумовно, і є, раз прагнуть продемонструвати глибину знань в даній області. Сформулювавши рішення, Зедд встав з крісла, увійшов у будинок і з почуттям виконаного обов'язку взявся за обід. Щоб відновити сили, віддані тяжкому розумовому процесу, знадобилося 3:00 самозабутнього поглинання їжі.
Річард гукнув Зедда, але той не відгукнувся. Юнак усміхнувся.
— Тримаю парі, я знаю, де його шукати. Він за домом, на Хмарному Камені, вивчає нові хмари.
— На Хмарному Камені? — Трохи здивовано перепитала Келен.
— Так, це улюблене місце старого. Він стоїть там годинами і дивиться на небо. Не знаю, навіщо йому це треба і який сенс у подібних спостереженнях, але всі роки, скільки я з ним знайомий, Зедд кидається до свого каменю всякий раз, коли помічає цікаву хмару.
Річард з дитинства звик до Хмарного Каменю, і поведінка його вчителя не здавалося йому дивною — швидше, просто розвагою або нешкідливою примхою.
Продершись крізь високу траву, з усіх боків оточувала будиночок, вони незабаром досягли вершини пагорба. Зедд нерухомо стояв спиною до них на плоскому камені. Він був голий, руки розпростер в сторони, а голову закинув назад. Хвилясте сиве волосся падали на плечі. Витріщивши очі, Річард остовпів. Келен похнюпилась, намагаючись всім своїм виглядом показати, що все в порядку. Голий Зедд являв собою жалюгідне і дивне видовище. Бліда, суха стареча шкіра висіла складками на випираючих кістках. Плоский зад взагалі був позбавлений будь-яких опуклостей. Тіло старого здавалося крихким і неживим, як висохле дерево, хоча Річард знав, що його можна назвати яким завгодно, тільки не крихким. Зедд ворухнувся, підняв до неба вказуючий перст і виголосив тонким скрипучим голосом: