— Даркен Рал займається антропомантіею. Це дуже давній спосіб ворожіння і пророкування на нутрощах людини. Живої людини.
У грудях Річарда закипів гнів.
— Багато чого таким способом не дізнаєшся. Найбільше — відповідь на єдине питання. «Так», «ні», і рідко коли вдається прочитати ім'я. Але Рал не бажає відмовитися від свого способу. Прости мене, Річард. Я не хотіла про це говорити.
Перед внутрішнім зором юнака постав образ батька. Річард бачив його посмішку, чув сміх. Він згадував, який батько був добрий, як умів любити. Бачив, як вони разом ідуть по лісу, як спалюють таємну Книгу, як… Тисячі яскравих видінь нахлинули на нього і обпекли нестерпним болем. Череда образів злилася в один неясний потік, звуки стали множитися і віддалятися… Мить — і все розтануло. Тепер в мозку спалахували зовсім інші картини. Річард немов наяву побачив криваві плями на дощатій підлозі, бліді, перелякані обличчя людей в батьківському домі. Розповідь Чейза ожила в уяві, і він відчув біль і жах, випробувані батьком перед смертю. Річард не намагався зупинити низку видінь. Навпаки, він витягав з потаємних глибин свідомості все нові і нові образи, мучився, але змушував себе занурюватися в нестерпний кошмар. Біль, необережно розбуджена, спалахами піднімалася з дна душі, відчайдушно рвалася назовні. Річард викликав в уяві неясну, темну фігуру Даркена Рала, що схилився над лежжачим на підлозі тілом і стискає блискучий закривавлений клинок. З рук ката падали багряні краплі. Річард утримував перед очима страшне бачення, змінюючи ракурси, вивчаючи кожен штрих і кам'яніючи серцем. Він все зрозумів. Він отримав відповідь. Тепер він знав, як і чому загинув батько. Єдине, до чого Річард прагнув, — шукати і знаходити відповіді на питання. Більшого він ніколи не бажав.
Але зараз все змінилося, змінилося в одну добіла розпечену мить.
Полум'я гніву спалило всі перешкоди. Стіна здорового глузду, яка перегороджувала шлях ненависті, згоріла дотла. Час спокійних роздумів пройшов, і все в його душі випарувалося у вогні шаленої люті. Ясність свідомості розплавилася, немов у киплячому казані, і перетворилася на окалину.
Річард рвонувся до Меча Істини, міцно стиснув піхви побілілими пальцями. На загострених вилицях проступили жовна, дихання зробилося переривчастим і частим. Кривава пелена застеляла очі. І крізь цю пелену виразно проступав грізний сяючий меч. В його жили палючим потоком полився гнів, що виходив з клинка — гнів, викликаний на цей раз волею Шукача.
Річарда терзав нестерпний біль, він задихався. Тепер він знав, як загинув батько, і горе його стало безмірним. Одне бажання заволоділо Ричардом, затуливши всі інші. Все померкло, зникло, змите хвилею люті, і не мало більше сенсу. Залишилася обпалююча жага помсти, жага крові, прагнення негайно вбити Даркена Рала.
Річард рішуче взявся за руків'я і оголив клинок, але Зедд, схопивши його за руку, з силою здавив зап'ястя. Шукач метнув на старого погляд, повний запеклого обурення.
— Річард, — тихо окликнув Зедд, — заспокойся.
На лобі Шукача здулися жили, все тіло напружилося. Він грізно дивився в спокійні очі Чарівника, відчуваючи, як крізь пелену люті намагається пробитися тихий внутрішній голос, який застерігає, закликає взяти себе в руки. Річард перехилився через стіл і, зціпивши зуби, роздільно вимовив:
— Я приймаю звання Шукача.
— Річард, — спокійно повторив Зедд, — все в порядку. Розслабся. Сядь.
Юнак отямився. З очей зійшла пелена, і він знову став розрізняти навколишнє. Він зумів перемогти жагу помсти, але гнів нікуди не пішов. Зникли всі перепони, які стільки років зводив його розум. Він знайшов у собі сили повернутися до дійсності, але тепер дивився на світ іншими очима — очима Шукача. Погляд Шукача був даний йому від народження, але лише зараз Річард дозволив собі скористатися пробудженим даром.
Він побачив, що стоїть, і здивувався, оскільки не пам'ятав, як опинився на ногах. Знову сів на лаву, поклав меч на стіл і на всякий випадок відсунув його подалі від себе. Все-таки Річарду вдалося перемогти гнів, і можна більше не замикати його на ключ — достатньо лише трохи засунути вглиб. Страх зник. Відтепер Річард не сумнівався в тому, що гнів не опанує ним, і міг викликати в собі це почуття в будь-яку хвилину.
Він знову віднайшов самовладання і спокій. Дихання стало рівним, м'язи розслабилися. Річард відчув радість звільнення і більше не боявся зробитися рабом власного гніву. Він розправив плечі і відчув, як його покидають залишки напруги, як стихає в душі щем.