«А тепер слід визначитися із розстановкою та концентрацією сил і засобів», – продовжив свої міркування політик.
Перед його поглядом постали неосяжні простори країни. У голові склалася фантасмагорична картинка, яка складалася з перемішаних у якомусь химерному співвідношенні міст, військових частин, лісів, танків, людей, річок, заводів, партосередків, полів, складів і ще багато-багато чого, що для нього уособлювало собою СРСР.
Деякі об’єкти він знав, як свої п’ять пальців, інші уявляв так, ніби бачив на власні очі, але більша їх частина була для нього чимось ірреальним, таким, чого він ніколи не бачив і навіть не мав гадки, що вони собою являють. Замість останніх у мозку існували абстрактні категорії, основною характеристикою яких була функція або продукт, які ця категорія виготовляє на виході. Саме ці незнайомі та малозрозумілі складові країни здалися йому в цей момент причиною невдач: адже він покладався в керівництві ними на інших людей, а ті мають таку огидну здатність робити все не так.
Сталін скривився, уявивши собі ту межуючу з хаосом плутанину, в якій, якщо вірити наявним даним, зараз знаходилася країна.
«Як я міг допустити таке?! – знову збився на самокритику Йосип Віссаріонович. – Невже розслабився, знизив вимогливість?
Він вкотре спинив себе, а потім зусиллям волі спробував загнати емоції в контрольоване русло.
«Так, розслабився, так, довірився ідіотам, так, послабив контроль, так, переоцінив свої здібності, – чесно зізнався лідер СРСР. – Але нині потрібне не самобичування, а виправлення помилок».
Сталін ще раз обдумав існуюче становище з керованістю і, ретельно виводячи літери, записав наступні пункти:
«3. Вибудувати чітку вертикаль влади відповідно до законів воєнного часу, без дублювання, але з жорстким контролем виконання.
4. Визначити відповідальних за основними напрямками роботи, – продовжив він викладати свої думки, а потім, роблячи невеликі паузи на обмірковування, додав такі підпункти:
- армія;
- кадри;
- евакуація;
- розвідувально-диверсійна діяльність;
- літаки;
- танки та артилерія;
- боєприпаси;
- тил;
- пропаганда;
- іноземна допомога».
Переглянувши написане, керівник повільно розгладив вуса, відклав олівець убік.
– Армією і кадрами я займуся сам, – уже вголос рішуче промовив він, – і я зможу організувати все так, що у цих кадрів не буде іншого виходу, як тільки на повну котушку виконувати всі перелічені мною пункти. Тепер бірюльки скінчилися. Тепер – війна, і вже по-справжньому "хто – кого"! Жодних пряників, які можна або з’їсти, або лише скуштувати, або відсунути вбік! Тільки батіг, нещадний і караючий! Перевірений на практиці всім моїм, і не тільки моїм, життям!
Сталін зловісно посміхнувся і натиснув на дзвінок. Тут же до кабінету заглянув його секретар Поскрьобишев.
– Зберіть членів Політбюро та Бюро Раднаркому на вісім вечора, – розпорядився керівник держави.
Поскрьобишев відразу пішов, а Йосип Віссаріонович узяв зі столу трубку і знову приступив до ритуалу її набивання та розкурювання.
Проблема НКВС-ників
1941 рік, серпень. Томаківка.
"Воронок" Запорізького обласного НКВС уже протягом години шукав у селищі Томаківка вулицю Радянську і ніяк не міг знайти. Це було не підвідомче селище, а щодо часу – вже близько 11-ї години ночі. І більшість людей після спекотного трудового дня умиротворено спали. Непримітну, нещодавно перейменовану на «Радянську», вулицю, більше схожу на зубожілий провулок, у цьому величезному селищі мало хто знав. Принаймні, з того десятка місцевих жителів, яких представникам держбезпеки вдалося зустріти в Томаківці, ніхто не зміг або не захотів направити їх за адресою, що значилася в ордері на арешт. А прізвище ворога народу начальство наказало не розголошувати.
За останні хвилин 20 вулиці повністю спорожніли. Двічі співробітники НКВС заходили у двори, стукали у вікна та просили до смерті переляканих господарів вказати дорогу. Але у відповідь одна стара взагалі не змогла сказати жодного слова, а мужик наполегливо повторював, що він бідняк і член колгоспу, а все його майно перебуває у колгоспній власності.
Врешті роздратовані НКВС-ники зовсім утратили надію знайти потрібний будинок, розвернули машину і, тихо спіймавши облизня, поїхали назад.
– Нічого, завтра приїдемо вдень і з новішою картою селища, – вирішили вони.