"Воронок" бадьоро котився центральною вулицею. Раптом фари вихопили на узбіччі бредучого старигана, якому, мабуть, не спалося.
– Пригальмуй, запитаємо ще в цього: чим чорт не шуткує, – дав шоферові команду лейтенант держбезпеки, який керував операцією і сидів на місці пасажира.
Машина рипнула колодками і зупинилася поруч зі старим.
– Діду, де вулиця Радянська? – з місця в кар’єр запитав лейтенант.
Побачивши "воронок" і форму НКВС, дід спочатку страшенно перелякався. Ноги самі собою зупинилися і стали, як ватяні. В остовпінні він тупо, з виразом жаху на перекошеному обличчі, дивився на офіцера.
– Та не бійся, діду! Твої старі маслаки нам не потрібні. Ми тільки хочемо дізнатися, де вулиця Радянська. Скажи, де вона – і ми поїдемо далі… Ну? – підбадьорливо і з сарказмом усміхнувся лейтенант.
Заспокійливі слова справили свою дію, і старий спробував древніми мізками прокрутити сказані офіцером фрази у зворотному порядку. Перше, що він зміг збагнути, так це те, що варто йому вказати дорогу – і вони поїдуть. Зраділий, дід одразу ж показав вулицю, на якій жив і сам:
– Так ось же вона, через три будинки ліворуч. Їдьте сюди. Ось вона!
Машина рушила у вказаному напрямку, а стариган стрімголов, забувши про свою старість, кинувся геть у протилежний бік і зник у найближчому провулку.
Арешт
1941 рік, серпень. Томаківка.
Пізнім серпневим вечором у будинку Шаблів панував тривожно-метушливий настрій: батьки готували Петра в дорогу.
– Направлення на роботу не забув? – вкотре діловито перепитав батько. – Паспорт? Гроші? Приписне свідоцтво? Зараз війна – будь-якої миті можуть мобілізувати. Потрібно мати при собі всі документи.
Петро знову перевірив свої папери: все на місці. Тим часом мати принесла з комори згорток:
– Візьми ще сала: мало що – знадобиться, – жінка глянула на сина зі змішаним почуттям любові, жалості та якоїсь приреченості.
Вона простягла вперед загорнуті в пергаментний папір продукти, але не витримала і розплакалася. Потім, зрозумівши недоречність своїх сліз, зніяковіла і почала через силу усміхатися, спішно витираючи обличчя тильною стороною долоні. Петро підійшов до матері, ніжно притяг її до себе і поцілував, допомагаючи обтирати щоки.
– Все нормально, мамо, все добре, – ласкаво умовляв він. – Я їду на роботу, буду вчителювати. Це зовсім недалеко, і я приїжджатиму.
Місцем призначення був не такий вже й далекий Кам’янсько-Дніпровський район Запорізької області. І якби поїздка трапилася в мирний, спокійний час, – нічого, крім радості, вона б не принесла. Але йшла війна, яка підбиралася вже зовсім близько. Тому майбутнє ставало невизначеним. Саме ця невизначеність привносила щемливе занепокоєння у думки й почуття всіх членів сім’ї.
Пестячи і гладячи матір, Петя й сам перейнявся жалістю до неї, до батька, до їхньої спільної, чомусь такої недолугої долі. Сльози матері розбурхали душу; грудка підступила до горла. Щоб не заплакати, він легенько відсторонився від матері, посміхнувся.
– Піду покурю, – стримуючи емоції, поспішно сказав хлопець, узяв пачку цигарок і вийшов надвір.
Кілька кроків у темряву – і молодик зупинився, прислухаючись. Зяюча тиша ночі опустилася йому на плечі, огорнула тіло, проникла в саму душу. Боячись порушити цю величну безмовність, він обережно присів на ґанку, увібрав у себе на повні груди свіже повітря, яке вже відпочило від денної спеки, підняв очі до неба. Яскраві зірки урочисто сяяли у вишині. Серед тисяч далеких світів особливо вирізнялася своєю красою і таємничістю Велика Ведмедиця. Думка жваво ковзнула в ту невідому, загадкову, нескінченну далечінь і загубилася в ній.
Петро, 1941 рік
– Вічність… – ледве чутно пробурмотів Петро. – Всесвіт завжди був і завжди буде, незалежно від нашого існування.
Раптом десь у сусідньому дворі загавкав собака; у відповідь йому на іншому кінці вулиці розкотисто і жалібно завив другий, потім третій. Бадьорий вітерець прошурхотів по кронах дерев. Відкликнувшись на його завзяття, стигле, наливне яблуко зірвалося з гілки, глухо вдарилося об землю, трохи прокотилося по ній і застигло біля ніг Петра. Зовсім поруч у траві заграли свою одноманітну скрипкову партію коники, а у хліві, хрюкаючи, заворушилося порося. Ніби за сигналом невидимого диригента, оркестр живих істот дружно взявся виконувати звичну, сумбурну і так різко контрастуючу з вічністю какофонію буття.
«Навіщо все це? Собаки, дерева, коники, свині, люди? У чому сенс метушні, якщо є велична вічність? – Петро вкотре ставив собі це питання і не знаходив відповіді. – Так треба, так необхідно творцеві вічності. Ця метушня – невід’ємна складова частина вічності», – підсумував він.