Чому я не сокіл, чому не літаю?
Чому мені, Боже, ти крила не дав?
Я б землю покинув і в небо злітав».
Голос у Ірини був гарний і глибокий. Співала вона натхненно, тож Петя заслухався. Під кінець він спробував підспівувати, але поки що це в нього виходило поганенько.
– Нічого – ще навчишся! – заспокоїла бабуся. – А тепер давай робити з тіста булочки, шанежки та пасочки. Ти що ліпитимеш?
– Булочки!
– Ну, давай ти – розкочуй тісто, а я формуватиму з нього булочки, – запропонувала жінка, подаючи онукові невелику качалку.
– Ні, я хочу ліпити булочки! – запротестував хлопчик.
– Добре, – погодилася Ірина, – спочатку вдвох розкочуємо тісто, а потім – разом ліпимо булочки, шанежки та пасочки.
– Гаразд, – пішов на компроміс малий.
Команда з онука та бабусі знову взялася за роботу, паралельно розповідаючи потішку:
«Ліпимо ми пасочки,
Кругленькі як личко!
А дістанемо з печі
Смачненькі куличики!»
Ірина вміло і швидко розправлялася з тістом, заодно підтримуючи ентузіазм малюка та переконуючи його в тому, що це саме він зробив такі гарні булочки, шанежки та паски, а бабуся лише трохи їх підправила.
Відчувши, що хлопчик досяг емоційного піку, вона акуратно заспокоїла його, переключивши увагу на іграшки, які занудьгували в кутку. А сама, засунувши лист із кондитерськими заготовками в духовку, взялася за чищення картоплі.
...
До урочистої роздачі свіжоспечених булочних виробів були скликані всі домашні. Велике блюдо з випічкою стояло посеред столу. І звичайно ж, "родзинкою програми" були найкрасивіші та найсмачніші булочки, шанежки й паски, виліплені новоявленим "кулінаром".
І мама, і тато, і бабуся на всі лади розхвалювали Петрикові вироби, захоплюючись їхньою рум’яною скоринкою та дивовижною, схожою на казкових звірят, формою.
А сам "майстер" лише посміхався. Він не міг відповісти на похвали, оскільки за обидві щоки уплітав витвори власного – в цьому він не сумнівався – кухарського мистецтва.
Розстріл
1941 рік, вересень. Південноукраїнський степ.
Колона етапованих, без води та їжі вже майже добу безупинно, прискореним маршем просувалася на схід, намагаючись вислизнути з пащі німецьких механізованих клинів.
Начебто відчуваючи наближення осінньої негоди, шалені сонячні промені прагнули наостанок показати всю свою силу, та так, щоб оці люди, які уявили себе вершителями історії, благали Господа, випрошуючи послати їм ковток води. А глибоко байдуже, невблаганне, нескінченно-синє небо, трохи прикрашене на горизонті декількома пухнастими хмаринками, наче висмоктувало з нещасних арештантів останні соки. Тягуча, густа слина гидко склеювала все в роті. Коли Петро піднімав голову до неба, йому здавалося, що іще трохи – і цей цинічно-прекрасний вакуум поглине саму його душу, забравши її в недосяжно-далеку височінь вічності.
Десь поруч гуркотіли гарматні залпи. Рівні, як стіл, без єдиного деревця величезні поля спонукали німецьких льотчиків прямувати до будь-якої цілі, що з’являлася на фоні цього одноманітного пейзажу.
Два рази змучені, перелякані люди піддавалися кулеметним атакам юнкерсів, що повертались із завдання і наостанок вирішували витратити решту патронів. За командою керівника групи – лейтенанта держбезпеки – всі кидалися врозтіч. Але незважаючи на це, близько двадцяти людей, включно з військовими, загинуло від куль німецьких стерв’ятників. Приблизно стільки ж було страчено охороною. Розстрілювали всіх, хто отримав серйозні поранення, і тих, хто не міг іти.
Почастішали спроби озвірілих, збожеволілих від спраги зеків підібрати кавунові кірки, що валялися обабіч дороги, або напитися з калюжі, яка знаходилася поруч. І якщо в перших, хто наважувався кинутися до калюжі, НКВС-ники просто стріляли, то тепер ситуація раз у раз виходила з-під контролю.
У черговий раз побачивши поверхню невеликої калюжі, що блиснула на сонці, буквально всі ув’язнені атакували це жалюгідне джерело води, не зважаючи ні на страх смерті, ні на відчайдушні окрики й пальбу охорони. Вони стали шалено боротися і битися за право припасти до цієї цілющої вологи.
Петро добіг до калюжі серед перших, але кілька людей уже лежали в ній, жадібно хлебчучи і не даючи можливості напитися іншим. У люті Петро схопив одного з них за одяг, відкинув на кілька метрів убік, упав на його місце, і рот нестримно злився з водою. Пив він несамовито. У перші кілька хвилин хлопець не відчував нічого, крім змішаного почуття захоплення, насолоди та радості від вгамованої спраги. Тільки коли замість води він відчув у роті мул, усвідомлення того, що відбувається, поступово почало повертатися до нього. Арештант зрозумів, що вода закінчилася, а він лежить у багнюці, придавлений купою людських тіл. Поступово до в’язнів починало доходити, що води в калюжі більше немає, і вони один за одним стали сповзати з гори тіл і відходити вбік.