Тим часом лейтенант держбезпеки, який командував цими людьми, що перетворювалися на звірів, гарячково думав над тим, як утримати натовп у покорі. Але скільки він не намагався знайти ефективний вихід, на думку не спадало нічого кращого, ніж ввергнути ув’язнених у панічний, тваринний страх, ще сильніший порівняно з почуттям спраги.
«Так, це єдино можливий дієвий метод», – підсумував лейтенант і негайно перейшов до рішучих кроків.
– Громадяни ув’язнені! – пророкотав він похоронним голосом. – Вами допущено непокору охороні. Ті, хто залишилися біля калюжі, першими покинули стрій і, отже, є призвідниками цього безладу; за законами воєнного часу вони підлягають розстрілу. Наказую охороні відвести призвідників на десять кроків убік і виконати вирок. Доводжу до відома всіх, що я не потерплю свавілля та саботажу. І надалі у разі непокори, крім убитих при спробі втечі, охорона щоразу розстрілюватиме ще 10 призвідників.
Потім він звернувся до своїх підлеглих:
– Васильєв, Зельдін, Федоренко, Квакуша, Кріпак! Відвести порушників порядку на десять кроків убік і виконати вирок!
Названі НКВС-ники, тримаючи гвинтівки напоготові, рішуче рушили в бік "призвідників", які на той час саме підвелися. Останніх було п’ятнадцятеро. Петро стояв ближче до лівого краю групи. Він чув слова лейтенанта, і в ньому відчайдушно боролися почуття ейфорії від приливаючої до організму води та страху перед підступаючою смертю.
– Організатори безладу, – звернувся лейтенант до брудних, мокрих переляканих людей, – за невиконання наказу за законами воєнного часу ви засуджуєтеся до розстрілу. Відійти на десять кроків праворуч і вишикуватися в шеренгу! – тримаючи револьвер у зігнутій руці, він указав нещасним на місце, куди вони мали стати.
Петро серед приречених побрів на місце, вказане лейтенантом. До нього почав доходити сенс того, що відбувається. Стало страшно і моторошно. Раптом почуття безвиході захопило всю істоту Петра. За кілька секунд шляху до місця розстрілу в голові промайнуло все життя: найкращі, яскраві та барвисті моменти його короткого буття феєрверком промайнули у свідомості.
«Чому так швидко все закінчується? Це не справедливо! У мене ще стільки сил та енергії. Хіба для того я з’явився на світ, щоб так абсурдно і безглуздо померти у 21 рік?» – питання без відповіді, перемішані з найсильнішими емоціями страху, розгубленості й жалю до себе, до свого загубленого життя лавиною захльостували мозок і всю істоту Петра. Очі налилися сльозами і два тоненькі струмочки потекли по щоках.
Розстріл
– На коліна, саботажники! На коліна! – різкий голос лейтенанта держбезпеки пролунав як гуркіт грому серед ясного неба, а його невблаганний лютий вигляд свідчив про неминучість розправи. – Зайняти вихідну позицію для виконання вироку! – звернувся він до НКВС-ників. Ті стали в ряд навпроти засуджених. – Цілься!
Петро разом із рештою опустився на коліна. Його руки доторкнулися до степової трави. Він зірвав одну рослину, почав жувати сухе стебло і відчув у роті трохи гіркуватий трав’яний присмак. Потім глянув у нескінченне синє небо, згадав, як у юності, так само зливаючись із цією блакиттю, мріяв про служіння своїй улюбленій Батьківщині. Не встиг... Не дали... За що?! Сльоза знову покотилася по щоці.
– Вогонь! – скомандував лейтенант.
Гримнув залп і в’язень, який стояв навколішки біля Петра, замертво клюнув землю. Впали ще троє людей в інших місцях шеренги.
– Заряджай! – продовжував командувати лейтенант держбезпеки. – Цілься!
Раптом дунув свіжий порив вітру. Після страшної спеки приємна прохолода пробігла по шкірі, ледь розтріпала злипле волосся. Легким зябцем заколихалася степова рослинність. Криваво-червоне сонце, що наближалося до горизонту, байдуже дивилося на мишачу метушню людей. Петро перевів погляд на групу НКВС-ників. Націлена на нього гвинтівка вказувала багнетом прямо в груди. Петро глянув у дуло.
«Невже грубий шматок свинцю зможе зруйнувати, назавжди знищити мою єдину в світі, таку прекрасну, унікальну та рідну, неповторну, тонку й чутливу душу? Ні! Це абсурд! Душу може знищити тільки така ж високоорганізована, але зла субстанція. Це може зробити тільки душа диявола... Ні, все, що відбувається – неправда, міраж, поганий сон! Насправді цього просто не може бути!» – переляк, страх, жага до життя, мерехтливі думки: все перемішалося в єстві Петра, величезною прозорою чорною кулею затьмаривши свідомість.