– Не можна так – ти його балуєш, – заперечила Марія. – Він у тебе котлети лопає навіть без хліба.
– З хлібом! – продовжуючи жувати, втрутився у перепалку старших Петя.
– Ану покажи! – одразу відреагувала мати, яка підозрювала сина у махінаціях зі споживанням хліба.
Хлопець відкрив рота і показав мамі його вміст. Щоправда, зробити будь-які висновки при цьому їй було важко.
– Не видно там ніякого хліба! – сміючись, сказала Марія.
– Як не видно? – здивувався хлопчик. – Подивися краще!
Вказівним пальцем він відтягнув куточок рота, намагаючись полегшити матері пошуки хліба. І та справді виявила його в роті сина. Однак замість визнання цього факту інтерпретувала побачене по-своєму:
– Ну хитрун! То ти ховаєш хліб за щокою, щоб водити нас із бабусею за ніс?! – вирішила викрити вона хлопчика. – Ні, з нами такі номери не проходять: ми швиденько виведемо тебе на чисту воду!
Марія все ще продовжувала лукаво посміхатися; а у Петрика в очах з’явилися сльози.
– Бабуся мені сказала їсти з хлібом – і я їм з хлібом! – ображено, мало не плачучи, промовив малюк.
Він хотів будь-що довести свою чесність; тому гарячково шукав підтвердження своїх слів. Через пару секунд йому в голову спала чудова думка:
– Скажи, бабусю, адже я не обманюю, – з натиском вимовив хлопчина, – ти ж сама давала мені два шматки хліба і бачила, що я їх уже з’їв! Інакше ти б не давала третій!
– Як два шматки? Ти що, вже їв котлети? – розгубилася Марія, відмовляючись вірити своїм вухам.
– Так!
– І скільки ж котлет ти з’їв? – з побоюванням спитала мати.
– Чотирнадцять котлет і два шматки хліба! Я вже вмію рахувати до тридцяти і все порахував!
Марія втратила мову. Вона стояла посеред кухні з відкритим ротом, та тільки й могла, що переводити погляд із матері на сина.
– Мамо, та ти що – з глузду з’їхала?! Чотирнадцять котлет?! П’ятирічній дитині?! Та хлопчикові ж стане погано! – заголосила Марія. – Давай швидше викличемо лікаря!
– Заспокойся, – осадила її Ірина, – нічого з ним не станеться: він уже з’їдав раніше, якщо не чотирнадцять котлет, то десяток – точно.
Марія підозріло подивилася на матір. Потім підбігла до сина.
– Петюшо, як ти почуваєшся? – вкладаючи всю свою любов і турботу, ніби просячи пробачення, запитала вона.
– Добре! – спокійно відповів той.
Він все ще не міг усвідомити, в чому причина занепокоєння матері, але вже бачив, що цей незрозумілий інцидент вичерпано.
– Мамо, можна я піду грати в рахівницю? – попросив дозволу малюк.
– Звичайно, йди, – відповіла Марія.
Ще деякий час вона періодично з тривогою поглядала на сина, але незабаром, побачивши, що той спритно грається в кімнаті, заспокоїлась і зайнялася своїми справами.
Чудесне спасіння
1941 рік, вересень. Залізнична станція в українському степу.
На невеликій залізничній станції, куди прибули арештанти, панувала страшна метушня. Тут і там виднілися вирви від вибухів бомб. Проте залізничне полотно не було пошкоджено. А на колії, як казковий Змій-Горинич, що прикорнув на сонечку, стояв паровоз із кількома практично цілими вагонами. Платформа була оточена озброєними військовими. Більшість вагонів перебували у запечатаному стані. Але три останні все ще знаходилися на стадії укомплектування. Один із них майже під зав’язку був заповнений людьми, в інший завантажували якісь ящики, а третій здавався порожнім.
Керував процесом загрузки капітан НКВС; саме він визначав ступінь цінності вантажів та першочерговості їх відправлення.
Натовпи народу, хто з вузлами, хто з валізами, а хто і з малюками на руках намагалися потрапити до потяга, який вирушав на схід. Люди то групами, то поодинці підходили до капітана, хто плачучи і голосячи, хто кричачи, а хто і по-діловому пояснюючи необхідність своєї евакуації. Офіцер приймав рішення швидко і одразу ж давав вказівки підлеглим щодо їх виконання.
– Товаришу капітане держбезпеки, дозвольте звернутися? Сержант держбезпеки Ароськін, – віддаючи честь, молодий службіст виструнчився перед старшим за званням.
– Звертайтесь, – відповів капітан, оцінювально глянувши на колегу.
– Група ув’язнених у кількості 83 осіб прибула етапом на станцію для подальшого доправлення вглиб країни. У процесі етапування загинуло під час нальотів німецьких літаків і було розстріляно за законами воєнного часу за саботаж 46 ув’язнених. Убито ворогом також одного сержанта НКВС та двох військовослужбовців, приставлених для охорони.
– Документи! – сухо промовив капітан держбезпеки.
Ароськін спочатку розгубився, а через секунду почав гарячково ритися у своїй сумці. Знайшовши нарешті необхідні папери, він простяг їх капітанові. Той пробігся по вмісту і так само сухо відчеканив: