– Наступний! – єфрейтор трохи повернув голову і злегка підвищив голос. – Прізвище!
– Сіренко! – обізвався черговий ув’язнений, підходячи до столу.
Єфрейтор провів пальцем по аркушу.
– Є такий, – підтвердив він. – Якщо здоровий, – іди праворуч, якщо хворий – ліворуч. – При цих словах Сіренко зробив нерішучий крок вліво, а НКВС-ник, який стояв з цього боку, злегка підштовхнув його прикладом у напрямку групи, що знаходилася зліва.
– Швидше! – діловито доповнив особіст свою дію не надто гучною голосовою командою.
Щось знайоме відчулося Петрові у цій сцені. Якісь відгомони забутих емоцій, як шарудіння опадаючого листя, тихо прошурхотіли у змученому мозку і одразу ж зникли. Він спробував упіймати їх, зрозуміти, звідки вони взялися, але марно. Тоді хлопець узявся уважніше вивчати обстановку, вдивлятися у фігурантів процесу… І нарешті згадав…
Це було в сусідньому селі Катьощине років п’ять тому. Тоді Петро на чолі групи томаківських хлопців прибув у цей населений пункт на день народження Люди, мабуть, найкрасивішої дівчини з тих, кого він знав. Хлопці та дівчата прийшли з подарунком, патефоном та квітами. Проте місцевим хлопцям це не сподобалося. Назрівав конфлікт. І тут Петро запропонував вирішити проблему полюбовно: якщо найсильніший хлопець із Катьощиного перетягне його хоча б однією рукою – він разом зі своїми друзями піде, а якщо ні – залишиться святкувати разом з усіма, й інцидент вважатиметься вичерпаним. Так і зробили… В результаті загального святкування хлопці зі сусідніх населених пунктів надовго стали найкращими друзями, а Люда – подругою Петра.
Так ось, серед Катьощинських хлопців був тоді щупленький хлопчик. Він навчався у Томаківській школі, але був молодший на кілька років. І хоча впізнати його у бравому співробітнику НКВС було тепер складно, але це був саме він: саме його специфічні характерні рухи та оригінальний тембр голосу пробудили у мозку Петра далекі спогади. Невелике зусилля – і свідомість видобула зі своїх анналів ім’я знайомого – Андрій.
– Наступний! – голос єфрейтора долинув до охопленого спогадами Петра ніби з космосу, а легенький поштовх товариша, що стояв за спиною, вивів зі стану задумливості.
– Прізвище! – продовжив єфрейтор.
– Шабля! – повідомив на ходу Петро і зупинився біля столу, чекаючи наступної команди.
Боковим зором він помітив, що Андрій почав переминатися з ноги на ногу, внаслідок чого перемістився трохи вперед і таким чином виявився зовсім поруч. Петро глянув на знайомого і натрапив на жорсткі, колючі очі.
– Є, – констатував єфрейтор. – Якщо здоровий – праворуч, хворий – ліворуч.
Петро хотів було зробити крок ліворуч, але в цей момент Андрій якось незручно потягнувся і його гвинтівка, що стояла прикладом на землі, багнетом перегородила пряму дорогу. Щоб обійти перешкоду, Петро озирнувся і спробував зробити крок вліво-назад. Але не встиг. Потужний удар приклада врізався у його плече, відкинувши на кілька метрів праворуч.
– Дивись, куди йдеш! – Андрій вибухнув гучними прокльонами та матюками. Він підбіг до Петра, що розпластався на землі, пнув його носаком, продовжуючи кричати, нахилився і потягнув за одяг, ніби бажаючи змусити якнайшвидше підвестися. – Вправо! – пошепки-швидко випалив Андрій, коли його обличчя опинилося неподалік Петіного вуха. А Петро навіть і не зрозумів, чи справді з вуст знайомого вирвалося це слово, чи йому це тільки здалося і товариш просто незграбно фиркнув. – Вставай, сволото! – голосно закричав Андрій і ще раз штовхнув Петра, який підіймався, прикладом праворуч. І знову Петро опинився на землі. А знайомий майже відразу ж знову вибухнув добірними російськими матюками.
Петя ніяк не міг збагнути того, що відбувається. Піднімаючись із землі, він гарячково розмірковував, що робити.
«Чому Андрій раптом напав на мене? Невже зачаїв образу за той день народження Люди? Чи справа в іншому?» – низка запитань блискавкою промайнула в голові Петра.
Встаючи, він миттю пригадав ті моменти, коли стикався з Андрієм: мабуть, той ставився до нього досить добре. Кілька разів Петро навіть підозрював, що потай Андрій сприймає його як кумира. Такий здогад тоді лестив самолюбству успішного на всіх життєвих фронтах Петі. Але що трапилося тепер?
«А можливо, Андрій справді промовив те слово-примару "Вправо!"? Якщо так, то все стає на свої місця – він усіма засобами намагається направити мене саме у правий бік», – подумки аналізував Петро. Він обтрусив пилюку з одягу, подивився на Андрія: той ледь помітним рухом очей і голови вказав на групу, що збиралася праворуч. Коли Петя зробив рішучий крок у праву сторону, в очах Андрія він помітив знайомий, хоч і призабутий, вираз тихого захоплення, змішаного з радістю.