Як не важко було усвідомлювати, що попереду черговий, ще виснажливіший етап, що він, зрештою, сам вибрав цей шлях, відмовився від можливості їхати поїздом, Петро не став скиглити й жаліти себе. Рішення було прийнято, і він приступив до його виконання.
– Громадяни ув’язнені, в колону по два шикуйся! – після завершення групування, роздачі провіанту та термінового оформлення мінімальної кількості документів, сержант держбезпеки Ароськін давав ввідну своїй істотно поріділій групі. – Прискореним кроком... руш!
Слово «прискореним» явно було зайвим, адже виконати цю частину команди люди не могли в принципі. Це розумів і сам сержант. Але якщо завдяки цьому слову група прийде до місця призначення хоча б на 5 хвилин швидше, він, як істукан, повторюватиме й повторюватиме його: адже якщо німці прорвали оборону, то лік зараз іде на хвилини.
Вирушили в дорогу. Ароськін внутрішньо підстебнув себе, прискорив крок, своїм прикладом намагаючись надихнути підопічних. На ходу він заплющив очі і в уяві тут же проступили обриси капітана держбезпеки, який давав останні вказівки:
«У разі загрози попадання в полон наказую всіх етапованих розстріляти».
Сержант не був певен, чи зможе він виконати цю останню, тільки йому відому частину наказу високопоставленого офіцера НКВС.
Першу пару кілометрів було майже пройдено, коли з боку станції до етапу долинули кілька гвинтівкових залпів. Це спрацювала жорстока логіка війни – витрачати безцінне місце у вагонах на хворих зеків було недозволеною розкішшю. Тим більше не можна було залишати ворогів народу живими. Адже зрадники Батьківщини та дворушники можуть відразу перекинутися до ворога.
Ув’язнені в колоні переглянулися.
– Дякую за життя, Андрію, – ледве чутно промовив Петро.
На його очах проступили сльози, але він узяв себе в руки і попрямував з іще більшою завзятістю.
Веселий комендант
1941 рік, вересень. Станція Гуляйполе.
Украй змучені тижневим етапом по спекотному безводному степу, зголоднілі ув’язнені нарешті наблизилися до Гуляйполя, одного з вузлових населених пунктів, намічених як можливе місце отримання подальших інструкцій. Сержант держбезпеки Ароськін, навчений гірким досвідом метань та поневірянь у пошуках допомоги, повів людей прямо на залізничну станцію. Для себе він уяснив, що в критичній ситуації, яка завжди складається у прифронтовій зоні, саме на станціях зосереджуються ключові представники влади, саме тут приймаються основні рішення, які можуть суттєво вплинути на ефективність виконання поставленого перед ним завдання.
Як виявилося, прийнята тактика була вірною. Хоча керівники військових, партійних та радянських органів у момент прибуття групи не перебували на території станції, але дані ними стратегічні вказівки чітко виконувалися військовим комендантом.
Цей постійно усміхнений чоловік середнього зросту і середніх років невтомно курсував по станційних об’єктах, на ходу вирішуючи проблеми, організовуючи навантажувально-розвантажувальні роботи, контролюючи дії підлеглих. Пересувався він теж у середньому темпі, але завдяки своїй вродженій схильності до раціоналізму, прораховував ситуацію на кілька кроків наперед і постійно примудрявся опинятися саме там, де був найбільш затребуваним.
– Краще погано їхати, ніж добре йти?! – з гумором промовив комендант у відповідь на слізне прохання Ароськіна хоч якось посприяти перекиданню ув’язнених у тил.
Він витримав паузу, прикидаючи в думці варіанти, а потім запропонував:
– Приблизно за годину тут має бути поїзд на Харків. У ньому два вагони із зеками. Вони переповнені, під зав’язку – понад 400 людей. Якщо зумієш запхати туди ж іще й своїх – я не заперечуватиму. Документи оформимо швидко. А супроводжуючі можуть розміститись у вагоні охорони.
Відповідальний за рух станцією оцінююче глянув на сержанта держбезпеки. Та Ароськін спочатку не повірив своїм вухам: так багато відмов він вислухав останнім часом. У перші секунди сержант навіть упав у якийсь ступор, але потім швидко схаменувся і почав гарячково розмірковувати.
«Невже пощастило? Хоч би не зірвалося!» – мовчки радів він, намагаючись ні словом, ні жестом не сполохати таку несподівану удачу, яка щойно на нього звалилася.
– Якої нашій групі дотримуватись процедури? – обережно запитав Ароськін і завмер в очікуванні.
– Залягти в посадці біля лівого краю станції, – серйозно відчеканив військовий комендант, – замаскуватися, щоб очі мої вас не бачили на платформах.