Він не зміг утриматися від легкого розіграшу, потім не витерпів і пирснув зі сміху, підморгнув оторопілому сержанту держбезпеки і розреготався. Розгублений Ароськін тільки інтенсивно блимав, не в змозі промовити жодного слова.
– Коли під’їжджатиме ваш поїзд, я дам знати, – заспокоївшись, уже серйозно і діловито пояснив комендант. – Тоді вишикуйтеся на пероні компактною колоною, не довшою за 50 метрів, і чекайте моєї команди. Ваше завдання – силами своєї охорони забезпечити завантаження ув’язнених у вагони. А поки що – давайте документи: мої люди візьмуть на себе паперові формальності.
Він прийняв від сержанта папку і знову посміхнувся у передчутті процедури загрузки цієї групи.
– Хоч не пишно, та затишно! – у тому ж своєму грайливому стилі, ще раз підморгнувши, підсумував комендант, потис руку Ароськіну і продовжив намотувати кола по території.
Вірш
1925 рік, жовтень. Томаківка.
Так склалося, що Данило Шабля зі сім’єю в 1925 році жили порівняно непогано. Данило влаштувався на державну службу, де регулярно отримував заробітну плату та продовольчі пайки. Теща продовжувала працювати кухарем у лікарняній їдальні. А дружина Марія вела домашнє господарство та підробляла шиттям.
Єдиний син Петя, якому виповнилося п’ять років, ріс здоровим хлопцем. Полишений на самого себе, він цілими днями ошивався на вулиці, де грався в компанії таких самих, як він, шибеників.
А ось молодшому братові Данила пощастило менше: у його сім’ї було троє дітей, але ніхто з дорослих не мав постійної роботи, а тому сім’я жила надголодь; до того ж, старший 8-річний син Коля постійно хворів. Бажаючи хоча б чимось допомогти братові, Данило взяв Колю до себе. Петя з Колею якось одразу зійшлися характерами і душі одне в одному не чули. Незважаючи на пристойну різницю у віці, вони були на рівних, оскільки Петя компенсував брак досвіду активною життєвою позицією, невгамовним темпераментом і гострим розумом.
Цієї осені Коля пішов навчатися до школи, а тому цілісінькими вечорами просиджував за букварем і арифметикою, що страшно не подобалося непосидющому Петрикові, який звик проводити вечірній час за іграми з двоюрідним братом.
– Коленько, що сьогодні задали читати? – ласкаво, але наполегливо запитала Марія, легенько тріпаючи хлопця за пишну шевелюру.
Сама неписьменна, але по-селянськи кмітлива, жінка розуміла, що хворобливому Колі просто необхідно освоїти науки зі суто меркантильних міркувань: так йому можна буде надалі хоч якось заробити на життя. Адже ось хоча б і Данило: здоров’ям і силою не вражає, але освоїв бухгалтерську справу і має на хліб та молоко; у теплі, в добрі, молотом не махає, а сім’ю утримує. Так би й Колі, але його доводиться постійно підштовхувати до навчання.
– Та казали вірша вивчити, – у відповідь на наполегливе запитання Марії жалібно занив школяр, дістаючи зі заплічного мішка буквар, – ось: «Реве та стогне Дніпр широкий».
Він не любив учитися, але знав, що тітка не відчепиться, а значить, доведеться цілий вечір зубрити. Хлопчик узяв книгу і поплентався до кухонного столу, де робив домашні завдання.
Засмучений зайнятістю брата, Петя, проте, сумував недовго. Користуючись тим, що увага матері зосереджена не на ньому, пацан схопив старий потертий віник, який стояв біля печі, сунув його між ніг і почав, розмахуючи вільною рукою, шалено носитися в такому вигляді по сусідній кімнаті та кухні, зображуючи вершника на коні.
– Даню, допоможи нам вивчити віршик, – звернулася Марія до чоловіка. Вона до часу приховувала від дітей свою неграмотність, потай сподіваючись разом із ними освоїти хоча б ази. До вчення жінка ставилася відповідально, навіть благоговійно, а тому, помітивши витівку сина, навіть зраділа: нехай бігає, аби не заважав.
Данило поведінку дружини вважав правильною і тому, хоча й без особливого ентузіазму, але зайшов на кухню, сів разом з "учнями" – Колею та Марією – за стіл, і почав виразно раз за разом читати та перечитувати вірш Тараса Шевченка, який складався з трьох куплетів. Після п’ятого прочитання Марія запропонувала влаштувати змагання:
– Колю! А давай, хто перший запам’ятає вірш та розкаже без помилок?! Переможець отримає два шматки пирога, який спекла бабуся!
– Давай, – відгукнувся учень, і всі з подвоєною старанністю продовжили зубрячку.
– Реве та стогне Дніпр широкий… – Данило пішов по шостому колу. Декламування йому неабияк набридло, але він стоїчно підігравав дружині, яка вкотре виявляла казна-звідки набуті педагогічні таланти.