– Ану, Колю, спробуй розповісти вірша! – запропонував Данило племіннику. У його серці теплилася надія на якнайшвидше закінчення "уроку" та заслужений відпочинок. Але Коля швидко її розвіяв, застрягши на другому рядку вірша.
Робити нічого – довелося продовжувати навчання. Сьома спроба вдовбати в голову горе-учня класику української поезії не обіцяла бути останньою... Але тільки-но Данило дочитав до кінця, як Петя підбіг до столу й рішуче заявив свої претензії на бабусин пиріг:
– Мамо, мамо! Давай мені пирога! – закричав він, смикаючи матір за полу халата.
– Та відчепись ти, йди грайся! Не бачиш, ми з Колею вчимо вірш! – шикнула Марія на сина. Але той не відставав:
– Я знаю віршик. Два шматки пирога – мої! Ти сама казала: хто перший вивчить вірш, тому – два шматки бабусиного пирога.
Марія здивовано і з підозрою глянула на хлопчину. Вона весь час сама намагалася запам’ятати вірш, але була ще дуже далека від цього. Навіть перший куплет знала не твердо, не кажучи вже про решту.
Першим від шоку оговтався батько сімейства, оскільки раптові слова сина повністю співпадали з його бажанням якомога швидше лягти на ліжко. У той же час подив та підозра брали і його: адже син був зайнятий своїми витівками і, здавалося, зовсім не звертав уваги на те, що відбувається за столом.
– То ти що, знаєш весь вірш? – обережно спитав Данило сина.
– Знаю! А хіба ти ще не запам’ятав? – випалив хлопець.
Данило відкрив рота, щоб відповісти, але не встиг сказати жодного слова.
– А я знаю! Ага! Слухайте! – і Петрик із викликом розповів вірш без жодної запинки.
Батьки були вражені. Данило вважав себе досить грамотною людиною. Свого часу він закінчив церковно-парафіяльну школу, а пізніше успішно займався самоосвітою і, завдяки природній кмітливості та завзятості, доріс до вмілого бухгалтера. Але запам’ятати такий вірш мимохідь, граючись, чуючи лише уривки фраз?.. Ні, такі вершини були для нього недосяжними. Батько зі змішаним почуттям радості, гордості та здивування пильно глянув на сина. Він уперше побачив у цьому шалапуті спадкоємця, який перейняв кращі риси від предків і був потенційно здатним перевершити найсміливіші його очікування.
– Марусю, а давай віддамо Петю до школи: нехай ходить разом із Колею, – рішення прийшло до Данила одразу. – Він молодець, розумник, упорається. А потім мало що трапиться – всяке буває.
Марії шкода було відпускати малюка від себе, але вона, як і чоловік, була збентежена здібностями, що відкрилися в сині. Жіночим чуттям мати розуміла, що їх треба використовувати та розвивати. Крім того, не маючи в дитинстві можливості здобути освіту, вона мріяла про кращу долю для своїх дітей. І в цьому світлі пропозиція Данила виглядала логічною і правильною. Жінка трохи помовчала, важко зітхнула.
– Петрику, хочеш піти завтра до школи разом із Колею? – запитала Марія сина, заздалегідь знаючи відповідь.
– Хочу, хочу! – хлопчик стрибав від захоплення.
– Тільки у школі на уроках так стрибати не можна. Потрібно тихо сидіти та слухати вчителя. А він розповідатиме багато цікавих віршів, казок, історій, навчатиме тебе читати, писати і рахувати. А ти його повинен слухатися. Добре?
– Добре, добре!
– Ну і гаразд, ну і молодець! Бери свій заслужений пиріг, та не забудь пригостити Колю, – усміхаючись, примовляла мати.
Але в її очах стояли сльози.
Завантаження у вагон
1941 рік, вересень. Станція Гуляйполе.
Петро лежав у посадці в тіні великого дуба, байдуже спостерігаючи за видозмінами молочно-білої хмаринки. З безформної маси вона раптом почала перетворюватися на птицю, яка розправляє крила і рине до сонця, але не завершивши цієї перебудови, хмарка набула форми величезної акули, що розкрила неосяжну пащу.
Символічними видавалися ці перетворення саме тут, у Гуляйполі, центрі української безмежно-анархічної свободи. Хіба міг припустити Батько Махно якихось двадцять з невеликим років тому, на що перетвориться його столиця?! Але факт залишається фактом: сьогодні це – маленький гвинтик у розладнаному радянському державному механізмі... Ще один протитанковий їжак на шляху німецької військової армади...
І все ж, з іншого боку, чому саме в Гуляйполі знайшлася людина, яка виявила співчуття і сприяння долі абсолютно незнайомих, чужих для неї людей?
– У колону по три шикуйсь! – сержант держбезпеки Ароськін намагався віддавати команди якнайголосніше. – Приготуватись до посадки у вагони.
Щойно посильний від військового коменданта повідомив про скоре прибуття потяга, в якому перевозили ув’язнених, і сержант робив усе можливе, щоб не упустити свій шанс та позбутися, нарешті, непомірних фізичних поневірянь і морального вантажу відповідальності.