Але цього разу черга до Колі не дійшла. Переповнений емоціями, Петрик першим заскочив у будинок, миттю кинувся до матері, застрибнув їй на руки і засипав обширним потоком інформації:
– Мамо, мамо, дивись: я отримав у школі п’ятірку! – закричав він, показуючи матері листок зі своїми каракулями та оцінкою. – Вчителька сказала, що я молодець, що я розумник! Мамо, мамо, я навчився писати букву "і"! Це зовсім не складно! А ще Ольга Пилипівна читала нам казку про Івасика-Телесика! Вона сказала, щоб ми разом із Колею дочитали її до кінця та розповіли, чим вона закінчилася! Мамочко, а вчителька сказала, що мені потрібно купити зошит або аркуші паперу!
– А ти себе добре поводив, не балувався? – суворо спитала Марія сина.
– Ні, ні! Я тихо сидів і слухав учительку!
– Ну що ж, тоді купимо тобі зошит.
– Мамо, а ти навчиш мене рахувати? У класі всі діти вміють рахувати, вони розкладають палички на купки та відповідають, скільки у купці паличок.
– Ось прийде ввечері тато і ти попросиш його: він у нас бухгалтер і вміє рахувати найкраще в селищі, – з відтінком гордості в голосі порадила жінка. – А поки поїжте і біжіть на вулицю гуляти! – звернулася вона до хлопців і легенько підштовхнула їх до кухонного столу, на якому стояли дві миски з борщем і пірамідка зі шматків хліба.
– Добре! – радісно вигукнули пацани і почали обідати; обидва були задоволені: Петя – увагою матері, а Коля – тим, що цієї уваги на нього не вистачило.
Залізничний злодій Ташкент
1941 рік, вересень. Станція Гуляйполе, Сталінська залізниця.
«Мішок?!» – такою була перша думка, яка прийшла в голову Петрові після усвідомлення того, що він міцно закріпився всередині вагона. Рука відразу ж сіпнулася до місця на боці, де ось уже більше місяця звично висів речовий мішок, але намацала лише лямку. Просуваючись рукою вздовж неї, хлопець зрештою дістався до самого мішка, який був міцно затиснутий між воротами вагона і спиною людини, котра стояла поруч.
Від серця відлягло, і Петро наполегливим зусиллям притягнув власний скарб ближче до тулуба. Відчувши дискомфорт від своєї нахиленої пози, він спробував зайняти зручніше положення, але не зміг знайти підходящого місця навіть для ніг. Сяк-так розштовхавши речі, що валялися на підлозі, хлопець повів плечима, внаслідок чого опинився хоч і в незручній, але принаймні, не у висячій позі.
Однак протягом кількох хвилин, поки потяг стояв на станції, умови у вагоні стали все більше погіршуватися. По-перше, нагріті палючим сонцем ворота наполегливо передавали тілу докучливе тепло, а по-друге – у замкнутому просторі такому скупченню народу стало важко дихати.
Шукаючи вихід із ситуації, Петро почав придивлятися і прислухатися до того, що відбувається в напівтемряві вагона... Весь нижній ярус був битком набитий спітнілими, змученими людьми, котрі стояли або сиділи на нарах. Але кілька нар верхнього ярусу, якраз біля заґратованого віконця, виявилися окупованими дюжиною карних злочинців, які, судячи з усього, відчували себе зовсім непогано. Підставляючи свої татуйовані наколками, сині тіла потоку свіжого повітря, урки затято різалися в карти, не звертаючи жодної уваги на решту людей.
Петро спробував вдихнути на повні груди, потім ще й іще. Однак було таке відчуття, що об’єму грудей не вистачає для їх наповнення повітрям.
«Ні, в цьому пеклі, та ще й при дефіциті кисню, я швидко загнуся: треба щось робити», – подумав він.
І рішення прийшло якось само собою. Хлопець згадав, що одного разу читав книгу про порядки в середовищі злодіїв, про особливості їхнього життя та спілкування. І хоча це було давно, молода пам’ять миттєво висмикнула зі своїх анналів сюжет разом з найяскравішими моментами, що підходили під поточну ситуацію.
«Була не була! Спробую прибитися до карних злочинців!» – дав він собі установку.
Через секунду молодик, як справжній артист, перевтілився у головного героя книги, якому свого часу симпатизував. Про всяк випадок (раптом хтось із "блатних" читав цей твір) Петя придумав собі прізвисько, відмінне від використовуваного в романі. Отже, відтепер він – залізничний злодій Ташкент, і поводитися повинен відповідно.
Поїзд рушив. Його смиканий рух якимось дивом розштовхав збитий біля входу натовп, більш рівномірно розподіливши вміст по площі вагона. Петро підняв над головою свій мішок, і під лайку оточуючих став рішуче протискуватися вперед, у напрямку до карних злочинців.