– Приймай! – він кинув мішок прямо на карти блатним, і грубо розштовхуючи всіх на своєму шляху, почав пробиратися до компанії.
Коли молодий чоловік був уже поруч із метою, дві "шістки" спробували його зупинити, але Петро по черзі з’їздив їм по зубах своїм кулачищем і ті притихли, оглушені, на руках здивованої "публіки". Відчувши крутий норов щойно прибулого, "блатні" потіснилися, і надали місце зальотному "авторитету".
– Привіт, братва! – Петро безцеремонно сів на запропоноване місце, тим часом акуратно відсунувши речі, що лежали поруч. – Ташкент, шлепер, – представився він, злегка смикнувши плечима і витримуючи паузу.
– Приєднуйся до нашої чесної компанії, – з розстановкою промовив здоровань років сорока, мабуть, старший у цій групі карних злочинців, – я Лапа, а це – Фінт і Кука, – він коротко познайомив Петра з урками, які сиділи по обидва боки від нього. – Ну, розкажи, де курсував та яким вітром занесло до нас.
По виразу обличчя Лапи Петя зрозумів, що той має намір влаштувати йому перевірку.
– Працював на залізниці за маршрутом «Київ – Ташкент». Швидко наблатикався і все було б ніштяк, та почалася війна. Довелося змінювати маршрут – все починати з нуля, а тут ще ці постійні перевірки... Замели.
– Так, з цією війною зовсім кисляк, – підтримав Лапа, – ось і мене замели наосліп.
Злодій на секунду задумався, а Петро в цей час ледве стримував посмішку: своєю короткою легендою він влучив прямо в яблучко – знайшов ключик до емоцій, звіданих Лапою, а значить, цей персонаж уже майже на його боці.
– Може накотимо в карти? – користуючись паузою, втрутився в розмову Фінт, симпатичний смаглявий урка років тридцяти п’яти.
Він вирішив продемонструвати спритність рук, і почав, як фокусник, жонглювати колодою карт. При цьому зверхньо дивився на новоприбулого, намагаючись усім своїм виглядом показати, хто є майстром картярської гри.
– Давай поганяємо! – охоче погодився Петя.
Карти були однією з його улюблених ігор, в які він грав з дитинства.
– Щойно прибулий банкує, – ефектним відточеним рухом Фінт подав карти Петру і той почав їх роздавати.
Звісно, в артистизмі та театральності поводження з колодою Петя поступався Фінтові, однак усім було ясно, що в цій справі він не новачок. Під завісу хлопець видав на гора два слідуючих один за одним виверти з колодою, а потім із незворушним виглядом підкреслено акуратно поклав прикуп на матрац.
Петру щастило: три партії поспіль йому попадалися непогані карти, і всі три партії він виграв. Мало того, в одній із ігор мнимий карний злочинець майстерно підіграв Лапі, в результаті чого в програші опинився Фінт. Розрахунок виявився вірним: після цього епізоду Лапа остаточно став на Петіну сторону і, як ватажок групи, швидко визначив йому цілком гідне місце у блатній ієрархії вагонного масштабу. Таким чином, на цьому етапі подорожі не без ризику, але було відвойовано кілька днів відносно стерпних умов існування.
Христос Воскрес!
1926 рік, травень. Томаківка.
Данило ось уже шість годин не змикав очей. У Великодню ніч він залишився вдома на господарстві, тоді як дружина ще з вечора була в церкві.
Нарешті, проголошуючи Воскресіння Господнє, задзвонили дзвони. Їхні розкотисті переливи долинули до будинку Шаблів. Піднявшись зі стільця, господар попрямував до ікони.
– Христос Воскрес! Христос Воскрес! Христос Воскрес! – тричі перехрестився він.
Потім підійшов до вікна, перевірив стан свічки, що горіла на підвіконні, і спробував розгледіти у темряві купол церкви. Так нічого і не побачивши, чоловік подався на кухню.
– Христос Воскрес! – звернувся він до тещі.
– Воістину Воскрес! – відповіла Ірина, яка теж не лягала.
Вони тричі поцілувалися і, не змовляючись, взялися за підготовку святкового столу. Данило займався сервіруванням, а Ірина – розстановкою страв. Через деякий час все було готове.
– Піднімай дітей, – звернулася теща до зятя.
Той кивнув і пішов у спальню.
– Петюшо! Петю! Вставай! Христос Воскрес! – Данило тряс сина за плече, намагаючись розбудити: – Вже чотири години, і мама скоро прийде зі Всеношної.
– Зараз, – промимрив Петрусик, розплющив очі, повернувся на бік і благаюче пропищав: – Ще трошки.
Данило пожалів хлопця і переключився на старшого – Колю. Той виявився відзивнішим: у відповідь на дії та заклики Данила одразу ж сів на тапчан, хоч і погано розумів, що відбувається. Зраділий несподівано швидким результатом своїх зусиль, чоловік знову взявся за меншого: