– Вставай, Петрику! А то проспиш усе Царство Небесне! Христос Воскрес!
– Воістину Воскрес! – уже досить бадьоро відгукнувся Петя, тричі цілуючи батька.
– Одягайся і біжи на кухню, допомагай бабусі: до маминого приходу стіл повинен бути повністю накритий, і ми будемо розговлятися.
Хлопець побіг, а Данило повторно взявся будити Колю, який, як ні в чому не бувало, знову спав.
Через деякий час всі домашні були готові до приходу Марії. Наряджені в найкращий одяг, вишитий яскравими орнаментами, члени сім’ї снували від накритого в кімнаті столу до кухні. Куди б вони не подалися, скрізь були скоромні страви, такі бажані наприкінці Великого посту. Розповсюджені по всьому будинку запахи м’ясних, рибних та мучних страв розпалювали апетит. У передчутті скорого розговіння, Коля і Петя кожні кілька хвилин нетерпляче виглядали на вулицю, намагаючись розгледіти в темряві матір, яка мала повертатися додому.
Зрештою двері відчинилися, і на порозі постала сяюча від щастя Марія.
– Христос Воскрес! – повідомила вона благу звістку.
– Воістину Воскрес! – хором відповіли домочадці.
Члени сім’ї стали цілуватися, щоразу повторюючи: «Христос Воскрес! – Воістину Воскрес!» Потім розсілися за святковим столом і голова родини урочисто розрізав освячену в церкві велику паску.
– Христос Воскрес! – піднесено проголосив Данило, осіняючи спочатку себе, а потім усіх присутніх Хресним Знаменням.
Інші присутні теж перехрестилися. Тільки після цього і після молитви приступили до розговіння – спочатку освяченими крашеними яйцями з паскою, а згодом – усім, що було на столі.
Петя здебільшого налягав на м’ясне: їв свої улюблені котлети з пюре та ніжку запеченого гусака, окорок та домашню ковбасу. Потім покуштував смаженої риби, холодцю та пиріжків. А завершив трапезу квашеною капустою та великим шматком паски з молоком.
Дорослі говорили тости, які так чи інакше стосувалися Світлого Свята Пасхи, трохи випивали і рясно закушували. Коли всі досить наситилися, Марія взяла ініціативу в свої руки:
– Давайте сходимо на ранкове Богослужіння: там так чудово, така піднесена атмосфера; священики окроплять нас водою, разом з іншими віруючими славитимемо Воскресіння Христа і бажатимемо один одному щастя й любові. А потім послухаєте наш церковний хор.
– Ура! – першим закричав Петрик, і решта теж підтримали його.
...
До церкви підійшли якраз коли розвиднилося. Здавалось, уся Томаківка зібралася біля Храму, а народ усе прибував і прибував. Шаблі взяли участь у черговій ранковій Службі, а потім разом із односельцями вишикувалися по периметру церковного двору в очікуванні обряду окроплення водою.
– Христос Воскрес! – на всю міць свого баритона віщав священик, в усі боки поливаючи сяючих від щастя людей освяченою водою. – Христос Воскрес!
Він вимовляв ці слова із захопленням, ніби щойно сам був свідком чудесного Воскресіння. Обличчя його світилося радістю. Було видно, що священнослужитель беззавітно вірить у подію, про яку він благовістить.
– Воістину Воскрес! – із не меншим захопленням та вірою відповідали люди.
– Христос Воскрес! – зі невгасаючим оптимізмом знову віщував священик.
Томаківська церква у святковий день (1920-і роки)
Його рука здійнялася вгору; кропило описало дугу і краплі холодної води бризнули на Петрикове обличчя, шию та руки. При цьому потужна та чиста енергія наповнила душу й тіло.
– Воістину Воскрес! – в екстазі вигукнув хлопчик, долучаючись до найбільшого таїнства та переломної події в історії...
Потім у стінах храму співав хор. Царствені звуки заливали все навколо. Люди підспівували... Хотілося влитися у потік любові й захоплення, випромінюваного хором. А серед співців Петя бачив маму. Вона була такою прекрасною в оточенні величних церковних склепінь. І Петрикову душу заполонили почуття радості, щастя та любові...
З речами на вихід
1941 рік, вересень. Харків, Харківська Холодногірська тюрма.
Скомандували вивантаження з поїзда. Ледве зістрибнувши на землю, Петро відчув принади вечірнього свіжого повітря, яке так разюче відрізнялося від задухи розпеченого на сонці вагона. Він жадібно вдихав, намагаючись заповнити цілющим киснем найдальші куточки легенів. Але як не напружував хлопець свої грудні м’язи, здавалося, що ніяк не вдається захопити в себе стільки повітря, скільки хочеться.
Між тим у НКВС-ників якийсь час пішов на перекличку та групування ув’язнених. І ось нарешті рушили. Спочатку дорога від вокзалу до Харківського слідчого ізолятора пролягала паралельно до залізничних колій. Криваво-червоне світило на заході з останніх сил чіплялося за горизонт, посилаючи свої фінальні промені в’язням, що брели по узбіччю. «Зверніть на мене увагу – я існую!», – ніби вигукувало воно наперекір скорій завісі, яка неминуче насувалася.