З цього часу більшість раніше незрозумілих для мене фактів і думок склалися в цілісну картину. І я сприймав життя як зв’язну послідовність зміни поколінь з усіма позитивними та негативними моментами, властивими різним періодам часу. Логічність такої системи давала змогу легко і органічно нанизувати на неї все нові й нові знання та епізоди.
Минали роки. Я став дорослою самодостатньою людиною. Життя мене теж періодично міцно било й випробовувало на міцність. Але щоразу, порівнюючи свої життєві неприємності з тим, крізь що пройшов батько, я переконувався: це абсолютно незрівнянні речі.
І тим більше захоплення викликає в мене тепер татів спосіб подання інформації: навіть найстрашніші моменти свого життя він втілював у форму захоплюючих оповідань, майже пригод. Незважаючи на глибокий трагізм усієї його біографії, мій батько не обізлився, не перетворився на буркотуна. Я вважаю це свідченням татового невичерпного оптимізму, любові до життя і віри в торжество справедливості. Подібне відчуття світу я намагався в міру можливості зберегти і в книзі; тим більше, що воно близьке й мені самому.
Згодом я зміцнився у впевненості, що Бог удостоїв мене великої честі, зробивши сином такої прекрасної, розумної, доброї, сильної та рішучої людини.
На жаль, життя швидкоплинне. Мої батьки постаріли. А 15 років тому тато пішов у кращий світ. Через рік після цього у мене дозріла ідея якось відобразити неймовірні перипетії його життя, про які розповідали він сам, його родичі, близькі та друзі. Я вважав цю інформацію дуже повчальною та корисною насамперед для майбутніх поколінь.
Озвучивши свої наміри, я попросив маму та сестру допомогти мені відновити в пам’яті татові оповіді. Яким же було моє здивування, коли виявилося, що вони можуть повідомити лише окремі фрагменти, найчастіше відомі й мені. Виходило, що основним носієм цієї цінної інформації тепер є я. А це накладало на мене особливу відповідальність за те, щоб яскраві описи татового життя, котрі знаходилися в моїй голові, не пропали безслідно.
З цього моменту моїм завданням стало старанно записувати все, що я пам’ятав, включно з розповідями моїх близьких і знайомих. Періодично в пам’яті спливали нові й нові моменти; часом цілі татові новели знову приходили до мене уві сні. Крім того, я знайшов і перефотографував купу паперів, знімків та документів, що вціліли у сімейному архіві, а потім ретельно опрацював їх. Завдяки цим текстам та фотографіям теж удалося багато згадати та зрозуміти. На допомогу мені прийшли також музеї, виставки, державні секретні архіви, які щойно відкрилися, а також вчасно підоспілий Інтернет, де можна було знайти багато документів і цінної інформації. Все це дало можливість ще краще систематизувати та впорядкувати історію життя батька. І не тільки його, а по суті, двох попередніх поколінь моїх предків.
Якийсь час я вагався, в якій формі вести розповідь. З одного боку, хотілося спиратися на факти. Але з іншого – я усвідомлював, що за такого підходу певні важливі періоди випадають із ланцюжка подій.
Аргументом проти документалістики стало і те, що основна інформація все-таки була отримана з емоційно забарвлених спогадів очевидців, які описували події так, як вони їх відчували. А точніше передати емоції можна, звичайно, користуючись художнім стилем. Та й для кращого сприйняття читачами найбільше підходить саме останній варіант.
У ході написання книги було зручно опрацьовувати матеріал періодами; так удавалося краще вживатися в події й дух описуваного часу. Однак на виході виявилося, що виклад у хронологічній послідовності грішить одним істотним недоліком: надто затяжними виходять проміжки безпросвітного негативу або ж життєстверджуючого позитиву. Це, на мою думку, важкувато і нудно для читача; та й у житті так не буває: завжди чергуються добрі та погані епізоди. Тому, як вихід із ситуації, у підсумку було обрано варіант паралельного почергового опису історій із двох періодів – від народження Петра до його арешту, і від арешту до звільнення.
За обсягом спочатку замислювалася повість, але в міру написання стало ясно, що вміститися у рамках цього формату навряд чи вдасться. В результаті, якраз до 100-річчя від дня народження мого батька, була оформлена праця, котру я представляю Вашій увазі. Мабуть її можна назвати біографічним романом.
На завершення хочу подякувати моїм рідним, близьким, друзям та знайомим, усім, хто допомагав мені всі ці роки в роботі над книгою. Насамперед, звичайно, моїй мамі, яка одразу ж із моменту оголошення мною наміру писати, підтримала цю ініціативу, а потім протягом багатьох років була моїм найдоброзичливішим слухачем і порадником. Перепрошую у моєї сім’ї за те, що робота над романом забрала так багато часу нашого потенційного спілкування. Велике спасибі також моїм рецензентам; завдяки їм удалося суттєво покращити дуже багато аспектів.