– Копотков, – була негайна відповідь; тон, яким це було вимовлено, чомусь здався Петі панічним, але він відніс таку свою оцінку голосу сусіда по камері на рахунок втоми.
– З речами на вихід! – скомандував охоронець уже звучнішим голосом.
– Ах, – випустив зойк сусід, рефлекторно відсторонюючись і втискаючись спиною в стіну.
– Ах... Ох... Ф-ф-ф, – почали вторити йому в’язні з усіх кінців камери.
Люди стали обертатися і цмокати; було чути, як деякі жадібно сьорбають воду з кухлів, інші – перекладають мокрі ганчірки на наступні частини тіла.
«Чому вони не сплять?» – пронеслася в сонній голові у Петра швидкоплинна думка.
Тим часом охоронець відійшов трохи вбік, даючи можливість Копоткову зібратися. Той, сопучи і шморгаючи носом, одягнувся, склав речі у вузол, узяв свій "матрац".
– Прямо! – скомандував охоронець, знаком показуючи на двері.
– Прощавайте, хлопці! – тихенько промовив чоловік, рушаючи в указаному напрямку.
– Прощавай! – ледве чутно пролунало в дальньому кутку.
Процесія пройшла до виходу. Гримнули двері. Деякий час люди ще неспокійно рухалися, потім помалу все стихло.
Якісь невиразні тривожні здогади пробували стукати у свідомість Петра, але змучений мозок відігнав ці зазіхання. Хлопець знову заснув.
...
Вранці всіх розбудив брязкіт дверей і засувів. Починався ще один тюремний день. Сон, ранкова оправка і такі-сякі водні процедури привели Петю до тями. Повернувшись у камеру, він почав оглядатися, намагаючись визначити найбільш прийнятну лінію поведінки у новому середовищі.
– Мене звуть Денис, – представився чоловік, нари якого розташовувалися навпроти; він простягнув свою вузьку долоню і після рукостискання продовжив: – Я тут старожил, парюся вже три тижні.
– Я Петро, – відрекомендувався новобранець, а потім одразу перейшов до розвідки ситуації: – А що, три тижні – це для даної камери великий строк?
– Та авжеж чималий, – почав уголос розмірковувати Денис. – Це камера для пересильних, тому довго народ тут не затримується: більшість через тиждень-другий вирушає далі етапом на східні простори нашої безкрайньої Батьківщини. Ну, а декому щастить менше – залишаються у харківській землі навічно.
– Що Ви маєте на увазі?
– Почнемо з того, що не всі арештанти молоді та здорові, як ми з тобою, – Денис, який на вигляд був трохи старший за Петю, якось цілком органічно перейшов на "ти". – Люди похилого віку часто не витримують тутешніх умов: це зараз стало прохолодніше, а коли я тільки-но сюди потрапив, – тут було справжнє пекло і, вважай, щодня у когось від перегріву хапало то серце, то голову, то нирки, то ще щось. Багато хто з людей, схильних до таких нападів, більше в камеру не поверталися.
Петро здивувався: якщо нинішню спеку й задушливу атмосферу вважати більш щадною, то що ж тоді було раніше? Але спитав про інше:
– А куди поділися ті, хто не повернувся?
– Про це нам не повідомляють, – пожартував Денис, – але думаю, що більшість із них уже віддали Богові душу.
– Який жах, – промимрив Петро.
– Це ще квіточки – для хворих людей, може, і краще померти швидко, ніж після тривалих мук у в’язницях та таборах.
– А що ж ягідки? – перелякано спитав Петя.
– Ягідки спіткали твого сусіда, якого сьогодні вночі забрали "з речами на вихід". До речі, перебирайся на його місце, поки ніхто не зайняв, – запропонував Денис.
– Але ж він може повернутися...
– Не може: звідти ще ніхто не повертався.
– Звідки?
– З того світу.
– Як?! – сторопів Петро.
– Дуже просто. Знову ж таки, про свої дії НКВС нам не звітує, але завдяки "тюремному телеграфу" – перестукуванню – всі чудово знають, що забраних із камери вночі – розстрілюють.
– Без суду?
– І навіть без слідства, – цинічно відрізав Денис, – іде війна, і з потенційними ворогами та зрадниками, тобто з нами, – не цяцькаються.
– А багатьох ось так забирають?.. Вночі?
– Не більше п’яти людей за ніч.
– І як часто?
– Охоронець приходить майже щоночі, у різний час, будить усіх підряд і запитує прізвища. Знайшовши потрібного арештанта, веде його "з речами на вихід", а потім через деякий час, якщо смертник не один, – повторює процедуру приблизно з того місця, де зупинився.
– А кого розстрілюють? Кримінальників? Політичних? Обвинувачених за якоюсь статтею? – гарячково перебирав варіанти Петя.
– Жодної логіки у виборі жертв поки що не спостерігається, – констатував Денис, – тому, як тільки охоронець відчиняє двері, всі прокидаються, і поки він не піде, вважай, ніхто не спить: усі лежать, як на голках, і чекають на вирок. Навіть я, після тривалого часу в камері, не можу до цього звикнути. Але ти постарайся поспати бодай до і після приходу охоронця, інакше за кілька днів зійдеш нанівець.