– Марусю, а давай назвемо сина Петром! Раніше у мене були інші варіанти. Але коли я побачив його, то зрозумів, що це Петро, що це ім’я якнайкраще підходить нашому хлопчикові.
– Дай мені синочка, я приміряю йому це ім’я, – сказала Марія, і взявши згорточок на руки, пильно вдивилася в обличчя новонародженої людини. – Так, ти правий, Даню, це – Петро. Нехай буде так!
Батьки не знали первісного грецького значення обраного імені. Тим більше вони не могли собі уявити, наскільки точно це значення – «КАМІНЬ, СКЕЛЯ», – починаючи з самого моменту болісного народження, відповідатиме суті всього його яскравого життя. Ця людина, як камінь, як скеля, стоїчно протистоятиме негараздам і виходитиме з них переможцем, щоб у підсумку з гідністю виконати намічену йому Богом місію – місію добра, розуму, чесності та справедливості.
Примовки бабусі Ірини
1923 рік, листопад. Томаківка.
Як зазвичай близько восьмої ранку Петя відчув, що прокидається. Але покидати тепле відчуття блаженства та захищеності не хотілося.
«Спробую ще трохи поспати», – розсудив він, міцніше стискаючи повіки.
Щоправда, з цього нічого не вийшло: сон уже минув, а звичний режим дня наполегливо стукав у свідомість хлопчика.
Петя розплющив очі. Перше, що він побачив, було вікно, в якому виднівся сірий шматок хмарного пізньоосіннього неба. Здавалося, повітря на вулиці буквально просочилося дрібним холодним дощем. Голі чорно-коричневі гілки маячили над фіранкою. Як щупальця якогось ледь виринувшого з води чудовиська, вони то понуро тремтіли на вітрі, то раптом різко сіпалися, струшуючи з себе важкі краплі.
Усе-таки вставати не хотілося, і хлопчик вирішив ще деякий час поніжитися в ліжку. Він повернувся на бік і оглянув спальню: у кімнаті нікого не було. Малий прислухався. З кухні долинали звуки посуду, який переставляли, і якісь шарудіння.
«Мабуть, бабуся порається зі сніданком, – здогадався він. – Ото б вона зазирнула до мене: тоді би я одразу встав».
Хлопчина з надією глянув на двері, і як за помахом чарівної палички, вони прочинилися, а затим усміхнене бабусине обличчя з’явилося у проймі. Ірина побачила онука, який щойно прокинувся; її обличчя ще більше розтягнулося в посмішці. М’якими кроками вона підійшла до дитини, провела рукою по голівці та поцілувала. Натхненний тим, що бабуся відчула його бажання, хлопчик обійняв її за шию і теж поцілував.
Ірина розчулилася, присіла на краю ліжка і лукавим ніжним голосом стала примовляти потішки:
«Хто ж оце у нас проснувся?
Хто солодко потягнувся?
Петя, Петрик, наш малюк!
Мій улюблений...»
Тут Ірина зробила паузу і, хитрувато посміхаючись, подивилася в очі хлопчика.
– Онук! – вигукнув той радісно.
– Онук! – підхопила вигук дитини бабуся. – Молодець! – одразу ж похвалила вона його за те, що правильно зумів підібрати риму.
А Петя, щасливий тим, що впорався із традиційним бабусиним завданням, знову кинувся їй в обійми. Він був у захваті від Ірининих примовок. Адже вона знала їх безліч, і щоразу розповідала все нові й нові. Причому навіть якщо через кілька тижнів якісь куплети і повторювалися, то вже у зміненому вигляді.
Ірина теж обняла онука, а потім, не розтискаючи рук, обережно поставила на ліжко. Петрик знав усі бабусині прийоми. Зрозумівши, що вона збирається робити, хлопчик з радістю включився в дійство: підігруючи Ірині, він став навшпиньки і підняв руки вгору.
У відповідь її ласкаві долоні стали бігати по тілу дитини, ніби витягуючи його знизу вгору, а з вуст жінки продовжували литися такі улюблені хлопчиськом приказки:
«Потягушки-поростушки!
Від шкарпеток і до вушок.
Петрик тягнеться-потягнеться:
Він маленьким...»
– Не зостанеться! – випалив хлопчик і знову потонув у обіймах.
Проходячи руками по боках тіла від ступень до кистей онука, Ірина наостанок давала йому вхопитися за свої великі пальці, а потім піднімала дитину вгору і трохи струшувала в повітрі, змушуючи тренувати м’язи.
Опущений на ліжко, Петя заходився від сміху, обіймав бабусю, а потім вимагав продовження гри. Вистава повторювалася. Але Ірина тонко відчувала міру, і коли через деякий час вона розуміла, що пора припиняти, їй завжди вдавалося вчасно переключати увагу онука на щось інше й не менш для нього цікаве.