Ось і зараз жінка задіяла ці свої навички:
– А що це ми граємось, не вмившись? Забули? – розгублено подивилася вона на онука. – Тьху, яке личко негарне, заспане! Давай-но швиденько пограємо в наші ладушки-вмиватушки і підемо умиватися: станемо красивими-красивими!
Ірина схопила табуретку; вони з онуком посідали одне навпроти одного і почали гратися в ладушки, ляскаючи по долоньках строго в прийнятому ними порядку. При цьому дитина й жінка хором декламували відповідну нагоді примовку:
«Ой ви ладушки, лади,
Не боїмося води!
Чисто умиваємось,
Бабі посміхаємось!»
Відразу після завершення потішки Петрик зіскочив з ліжка і зі всіх ніг кинувся до умивальника, а Ірина потихеньку пішла за ним.
Акуратно складаючи долоні, – так, як навчала бабуся, – хлопчик набирав у них воду і підносив до обличчя. Але щойно холодна рідина торкалася шкіри, він збуджувався і проводив подальші водні процедури, ніби змагаючись із умивальником. При цьому хлопчина пирхав і кректав, а краплі розліталися на всі боки.
Бабуся, щойно підійшовши, допомогла дитині зробити все правильно, а потім вони, дружно посміхаючись, разом підтерли розбризкану по підлозі воду.
– Петюшо, а ти знаєш, що я готую на сніданок? – заінтригувала Ірина онука, коли справу було зроблено. – Ану, вгадай!
– Пиріжки! – припустив той, пригадуючи улюблені свої страви.
– Ні.
– Наполеон!
– Теж ні.
– Котлети!
– Зовсім ні.
– Кашу! – вже з меншим ентузіазмом, але все ж таки бадьоро оголосив хлопчик.
– Правильно, кашу! А яку кашу? Вгадай!
– Пшоняну!
– А ось і ні!
– Гарбузову!
– Не вгадав!
– Гречану!
– Так, угадав! – засміялася Ірина. – А ми з тобою знаємо ладушки про кашу?
– Знаємо! Знаємо! – заверещав онук.
Тепер уже на кухні вони сіли один проти одного і знову стали читати віршики, ляскаючи в долоні:
«Ладушки-ладушки,
Де були? – У бабушки.
А що їли? – Кашку!
А що пили? – Бражку.
Кашка – солоденька,
Бабуся – добренька:
Годувала пиріжком –
Проводжала батіжком;
Кормила насіннячком –
Проводжала віничком!»
Петя не зовсім розумів сенс цієї примовки. По-перше, він не знав, що таке бражка, а пояснення, почуті від Ірини, зовсім не прояснили ситуацію.
По-друге, хлопчина був незгідний з тим, що бабуся може бити онука батіжком або віничком. Адже для нього бабуся була найближчою та найдобрішою людиною, і такого вона ніколи не робила. А тому хлопчик не міг навіть уявити, що подібне в принципі може статися.
Боячись образити бабусю необґрунтованими звинуваченнями в застосуванні батіжка, він не наважувався напряму запитати про смисл цих слів у Ірини. Натомість хлопчик одного разу поділився своїми сумнівами з мамою. А та сказала, що інші діти мають бабусь, які б’ють своїх онуків. Але Петя цьому не повірив: «Мабуть, такі слова у примовку вставили, щоб вона була складною», – вирішив він тоді та став сприймати цей віршик саме так.
– Петрику, а мені потрібна твоя допомога, – звернулася тим часом Ірина до онука, – я хочу кашу посолити, та ніяк не можу розкуштувати, скільки ще солі покласти. Допоможеш?
– Допоможу!
– Тоді ось тобі ложка каші – пробуй!
Бабуся піднесла до рота хлопчика смачно пахнучу, попередньо приправлену вершковим маслом і остуджену розсипчасту кашу. Той пожував, намагаючись розібрати смак.
– Ну як? Потрібно ще солі? – запитала жінка.
– Так, – авторитетно відповів юний дегустатор.
– Тоді набирай у ложку солі та підсолюй кашу!
Разом з Іриною хлопчина набрав із миски трохи солі та особисто кинув її в казан.
– Ну, спасибі за допомогу! – подякувала бабуся, розмішуючи варево і примовляючи:
«Ай, ту-ту, ай, ту-ту,
Варим кашку круту,
Підливаєм молочка,
Нагодуєм...»
– Козачка! – закінчив потішку Петя, за що був винагороджений ще однією ложкою каші.
– Ну що, здається каша вже добре посолена, – висловила свою думку Ірина, – а як тобі, смачно?
– Смачно, – підтвердив онук.
– Отже, можна годувати сім’ю?
– Можна, – запевнив Петрик.
Тоді я піду покличу тата й маму, а ти поки що готуйся розповідати їм примовку про сороку-ворону. Пам’ятаєш, як вона годувала своїх дітей?
– Пам’ятаю!
Ірина пішла надвір кликати Данила та Марію до сніданку, а Петя, щоб не осоромитися перед батьками, почав уголос повторювати заданий бабусею віршик. За цим заняттям його й застали дорослі.
– Ну що, готовий розповідати, кому сорока-ворона дала кашку, а кому ні? – з порога запитала Марія.
– Так, – охоче відповів син.
– Тоді розповідай, а ми послухаємо і разом вирішимо, хто ж із нас заслужив їсти кашу.
І Петрик став декламувати: