— А що як ми скинемо ядерну бомбу? Лише одну, на Ханой, щоб його прибрати?
— Я не знаю, бо цього ніколи не було, а не було цього ніколи тому, що це паскудство! — крикнув я. — Вам не потрібні нові знання, ви хочете підтверджень, а я… — я раптом підвівся, здивувавши цим і себе, і всіх інших, хто був присутній. — Я вам цього надати не можу, — завершив я. — Пробачте. Погоджуючись на це, я думав, що ви… що ви хочете чогось іншого. Напевно, я помилився. Мені треба… подумати.
Ми всі мовчали.
Китайською мовою астма описується як задишка тварини, чиє дихання обтяжене хворобою. Тіло Фірсона було нерухоме, як статуя, поза ввічливо стримана, костюм у порядку, обличчя пусте, але дихання з його грудей виривалося зовсім тваринне.
— Яка від вас користь? — спитав він, і його слова були вимовлені з чемністю, яку виховували роками, з обережним самоконтролем, але рот, що видав їх, був готовий розірвати мені горлянку й ковтати кров. — Ви думаєте, що це неважливо, докторе Оґаст? Думаєте, що ви помрете й на цьому кінець? Весь світ перезапуститься, бам! — він ляснув долонею по столу так, що аж чашки в порцелянових блюдцях підстрибнули. — Ми, маленькі люди з маленькими життями, помремо й зникнемо, а все це… — йому не треба було робити жести, достатньо було провести поглядом навколо кімнати, — …було лише сном. Ви що, вважаєте себе Богом, докторе Оґаст? Ви єдина жива істота, яка має значення? Ви вважаєте, що ваші страждання більші й важливіші через те, що ви їх пам'ятаєте? Ви думаєте, що важливе лише ваше життя, бо ви стільки прожили? Так?
Він не кричав, він не підвищував свій голос, але тваринне дихання прискорилося, а пальці напружилися, чинячи спротив бажанню щось розірвати. Я не мав нічого. Ні слів, ні ідей, ні виправдань, ні докорів.
Раптом він різко підвівся, неначе щось зламалося; вена на його скроні сіпалася під шкірою.
— Добре, — видихнув він. — Добре, докторе Оґаст. Добре. Ми обоє трохи втомилися, трохи розчаровані… Можливо, нам треба перепочити. Чому б нам не припинити сьогоднішню розмову, щоб ви мали можливість подумати? Гаразд, — вирішив він раніше, ніж я встиг відповісти. — От і домовилися. Чудово. Побачимося завтра.
Сказавши це, він покрокував геть, не додавши більше жодного слова й не озираючись.
Розділ 14
Мені треба було тікати.
Розуміння цього зростало в мені вже давно, а тепер я переконався в цьому остаточно. Якщо я залишусь, на мене не чекатиме нічого хорошого, тож треба було тікати. Просто крізь вхідні двері звідси не вийдеш, але іноді найкращими планами втечі є найпростіші.
Ну чому я за стільки років життя на Сході не дав собі клопоту навчитися хоча б трохи кунг-фу?
Зараз, коли я сидів у своїй кімнаті й чекав на сутінки, це питання було безглуздим. Там були охоронці. Вони не мали якогось однострою, але поки я там жив, я дізнався про ритми цієї будівлі достатньо, щоб розуміти, що будь-якої миті чергували щонайменше п'ятеро чоловіків, які непомітно тинялися, не впадаючи в очі й чекаючи на наказ. О сьомій годині кожного вечора на зміну приходили нові люди, які на той час зазвичай ще досі перетравлювали вечерю. Це робило їх більш недбалими, повільними й надто розслабленими. Місцевість, яку я бачив у вікно, заросла улексом і вересом, а чоловік, що привозив молоко, говорив із сильним північним акцентом. Іншої інформації мені не було потрібно. Я був доглядачем угідь, який виріс у цих краях; у першому своєму житті я жив і помирав на цій землі, тож знав, як виживати у вересових пустищах. А Фірсон, попри всі його ресурси та персонал, справив на мене враження міського хлопця, який не звик до полювання на природі. Мені треба лише опинитися за цими стінами.
Коли надворі почало сіріти й наближалася сьома година, я зібрав усе, що зміг здобути. Кухонний ніж, який я поцупив під час обіду, викрадені з кухні металеві кухоль і тарілка, коробка сірників, шматок мила, зубна щітка, зубна паста й дві свічки. Фірсон був обережний: більше нічого легко вкрасти не вдавалося. Він дав мені папір для записування спогадів; на ньому я написав перед втечею два листи. Я загорнув усе в свою ковдру й прив'язав її до спини стрічками, зробленими з простирадла. О сьомій годині та п'ять хвилин, коли над вересовими пустищами почало згасати останнє світло, я прочинив двері кімнати й пішов сходами вниз, почуваючись при цьому дурною дитиною.
Охоронці мали бути й біля головних дверей, і біля дверей на кухню, але кілька з них спали на посту й нікому не спадала думка охороняти спальні самих охоронців. В одній з них я знайшов цупке пальто, кілька пар шкарпеток, а зверху на комоді лежали кілька монет. Потім я пішов до задньої частини будинку, де під одним з вікон був дах низького сараю. Спочатку я звісив ноги, балансуючи на краю, потім відпустив руки й гучно гепнувся на метал так, що аж кістки забриніли; потім чекав на реакцію.
Реагувати ніхто не став, тож я спустився з даху сараю на посипану гравієм доріжку, що звивалася навколо будинку. Бігти означало б оголосити про свою втечу, тож я пішов такою самою ходою, яку чув від охоронців. Серце моє тріпотіло на кожному кроці, аж доки я не вийшов за тисовий живопліт і не зміг, нарешті, побігти.
Я був у поганій фізичній формі; вона від початку була поганою, а ув'язнення її анітрохи не покращило. Але нести мені майже нічого не треба було, до того ж мені надавало сил дивне збудження, згадка про звуки та запахи дитинства й пустищ. Весь маєток був огороджений стіною, яку я помітив під час прогулянок (під наглядом) у садку, але цю стіну будували радше для того, щоб не пускати чужих усередину, аніж ув'язнених на волю, тому я досить легко знайшов старий дуб, найнижчі гілки якого висіли над жовтою цеглою, схожі на абордажний трап. Я заліз на нього; струшуючи комах, що харчувалися гнилою деревиною, проповз уздовж гілки, як я багато разів робив це в дитинстві, й зістрибнув по інший бік стіни. Ось так я здобув свободу.
Але якби ж то все було так просто.
Я мав план, який складався з дрібніших планів, і кожний з них міг закінчитися по-різному, залежно від ходу загального плану. Зважаючи на відсутність у мене досвіду втечі від представників влади, я вважав шанси того, що мене спіймають, дуже високими, але якийсь час у мене був.
У будь-якому разі мені було потрібно з'ясувати, де я знаходжусь, а тоді вже стане зрозуміло, наскільки важкою буде решта мого плану.
Поміж берегами недоглянутих дерев вилася занедбана дорога, я йшов по ній на захід і впродовж кількох годин тричі ховався в лісі, коли чув, що їде машина. Навколо мене шурхотіли комахи, яким було цікаво, що я роблю; було б романтично сказати, що гукала сова, але вона була розумною й трималася далі від мене. За моєю оцінкою мою відсутність у будинку мали помітити через три години. Якщо не пощастить, то набагато скоріше.
Одразу за маленьким цегляним мостом через потік була розвилка. Два вибори: п'ять миль до Гокслі або сім миль до Вест Гілл. Попри те, що це був більш очевидний вибір, я обрав Гокслі, бо це ближче. Я пішов паралельно до дороги. Моє лісове прикриття незабаром поступилося майже відкритим полям, оточеним низькими кам'яними стінами. Я йшов уздовж зораного боку й пригинався кожного разу, коли чув гуркіт двигуна, хоч як би далеко той не був. На небі висів півмісяць — оптимальна для мене фаза, бо світла від нього було рівно стільки, щоб я щось бачив, але не настільки багато, щоб було видно мене. Повітря, яке було таким спекотним удень, тепер охолонуло так, що з рота йшла пара. Земля була досі брудна після дощу, мої штани забрьохалися, а шкарпетки промокли так, що аж чавкали. Я знайшов Полярну зірку, Пасок Оріона, Кассіопею та Велику Ведмедицю. Кассіопея була високо, Ведмедиця низько, а це означало, що перше незвичайно швидке авто промчало повз мене трохи після півночі. Мені пощастило: вони помітили мою відсутність лише через кілька годин, тож тепер не мали іншого вибору, окрім як їздити з увімкнутими фарами по навколишніх дорогах, а я натомість міг керуватися зірками.