Гокслі виявився невеликим селищем з кам'яними будинками; він стояв біля хребта невеликої гори, де колись щось добували в шахтах. Я крався околицями, поміж домами, маленькими провулками, що виходили в поле. Попри те, що тут не могло жити більше, ніж чотириста душ людей, Гокслі мав на крихітному майдані воєнний меморіал, де були вказані імена тих, хто загинув у двох війнах. Біля нього було припарковано сріблясте авто з увімкнутими фарами, фігуру всередині не було видно. Машина зупинилася біля єдиного паба й вочевидь стурбувала його власника, який стояв на порозі та лаяв чоловіка, який завадив йому спати. Від майдану я непомітно пішов уздовж головної вулиці, де був єдиний бакалійний магазин, в якому продавалися свіжі помідори та баранина, та поштове відділення, гордо пофарбоване яскраво-червоною фарбою. Дізнавшись, де воно знаходиться, я повернувся до околиць, заліз поміж не повністю прибитими дошками в перекошену клуню й заховався серед тюків сіна, іржавого візка та загубленого під час бійок півнячого пір'я.
Я не спав, але це не було проблемою.
Розділ 15
Упродовж свого життя в маєтку я звертав увагу на те, о котрій годині сходило сонце, тому чудово знав, коли це станеться сьогодні.
Я зачекав приблизно годину перед тим, як вилізти зі своєї схованки, і став першим брудним і притрушеним пір'ям чоловіком, що підійшов до поштового відділення Гокслі ще коли начальниця пошти — похмура жінка з червоним обличчям — тільки відчиняла двері. За ті монети, що я поцупив у охоронців, я купив два конверти та марки, а потім вручив начальниці свої листи.
— Ви дуже люб'язні, — сказав я, удаючи шотландський акцент, і в неї від подиву здійнялися брови.
Це була досить незграбна спроба конспірації, але якщо ті, хто мене ловитиме, цікавитимуться, я хотів би, щоб питання щодо моєї присутності тут було якомога непевнішим. Я переконався, що вона поклала мої листи в мішок, і пішов.
День був спекотний, яскравий і красивий.
Нехотя я позбувся краденого пальта, яке мені стало в пригоді холодної ночі. Я вирішив, що його надто легко впізнати, до того ж на ньому були надто помітні ознаки мого нічного вештання. Під ним я мав вигляд досить пристойного, хоча й дещо забрьоханого джентльмена.
Сріблясте авто, яке я бачив уночі, кралося по околицях Гокслі. Я сховався в дворі багатоквартирного будинку, де пахнуло милом і відхожим місцем. Повз мене прогуркотів дуже дорогий автомобіль. Настав час знову йти безлюдною місцевістю, далі від небезпек доріг.
Керуючись майже випадковою примхою, я попрямував на північ, і впродовж кількох коротких годин завдяки теплу та денному світлу почував себе звільненим, доки мені не почали докучати жага, голод і неприємний стан зубів. Я шукав западину або таке місце, де досі росли не спиляні дерева, і за цими ознаками знайшов мілкий струмок, що тік по ковзких валунах, намагаючись стати річкою. Я вимив обличчя, руки, шию й багато випив. Почистив зуби й дивився, як виплюнута біла піна діловито попливла за течією. Перерахувавши копійки, що залишилися в мене від вкраденого вночі, я замислився над тим, чи далеко до наступного міста та чи ретельно його патрулюватимуть. Я був застарий, щоб ставити пастки на кролів, тому зібрав свої речі й пішов далі.
До наступного села я прийшов опівдні.
Люди Фірсона впадали в око наче мухи на кінському оці. Там була пекарня, і запах дріжджів був майже нестерпний. Дочекавшись, поки люди Фірсона поїхали, я рішуче зайшов у двері й сказав, цього разу якомога більш освіченою вимовою:
— Хліб і масло, будь ласка.
Пекар рухався зі швидкістю льодовика й сушив голову щодо масла.
— А чи не задовольнить вас смалець, пане? — зрештою спитав він.
Смалець мене задовольнить, якщо з'явиться скоро.
— Ви не місцевий, пане? — спитав він.
Ні, я не місцевий; я прогулююсь і маю зустрітися зі своїми друзями.
— Чудова погода для прогулянок, пане.
Так, ваша правда. Сподіватимемось, що вона триватиме.
— А це, бува, не ваші друзі заїжджали до нас уранці, пане? Вони казали, що когось шукають.
Він говорив так повільно, так дружньо, що було дуже прикро почути в його голосі підозру та звинувачення.
А вони були схожі на мисливців?
Ні, ні, зовсім не схожі.
Що ж. У такому разі то не могли бути мої друзі. Дякую вам за хліб, за смалець, мені…
— Гаррі! — виявилося, що Фірсон теж уміє удавати аристократичну вимову.
Я завмер у дверях, тримаючи хліб під пахвою й на половину розпакувавши смалець. Фірсон відразу підійшов до мене і з невимовною приязню схопив мене в обійми.
— Я так турбувався, що ми розминемося з тобою! — вигукнув він, і луна від його голосу гасала по всій тихій кам'яній вулиці. — Слава Богу, що ти встиг.
Його машина була припаркована в двадцяти метрах звідти, схожа на ревучу тварюку з казкового лісу. Задні двері були вже відчинені, один з моїх безіменних охоронців — цілком можливо, що той самий, в якого я поцупив пальто — тримав їх відкритими. Я подивився на машину, подивився на Фірсона, а тоді, не маючи впевненості, але інтуїтивно відчуваючи, що це треба зробити, кинув хліб і з усієї сили вдарив Фірсона ліктем по носу.
Я мушу із задоволенням зазначити, що щось тріснуло, а коли я прибрав руку, на рукаві залишилися бризки крові.
На жаль, я не встиг пробігти й десяти метрів перед тим, як пекар із дивовижною для свого малорухливого фаху швидкістю завалив мене прийомом регбі й усівся на мою голову.
Розділ 16
Препарати.
Знову препарати.
Вони пристебнули мене до ліжка так само, як це робив доктор Абель, але на відміну від нього вони не мали медичного обладнання, а тому скористалися мотузками й ременями. Вони не били мене сильніше, ніж було достатньо для того, щоб здолати мій опір — рівно стільки, щоб я зрозумів, що мій єдиний вибір — коритися. Потім Фірсон сказав:
— Мені шкода, що дійшло до цього, Гаррі, справді шкода. Я сподівався, що ти зрозумієш.
Від скополаміну я сміявся; від темазепаму — засипав. Вони спробували амітал-натрій, і я не міг зупинити плач, хоча й не відчував великого смутку. З першою дозою барбітуратів вони помилилися, і моє серце мало не вистрибнуло через вуха. Вони скоригували дозу, а потім Фірсон сидів біля мене, а я пускав слину й лепетав якусь дурню.
Він казав:
— Ми не хочемо робити тобі боляче, Гаррі. Божечко, я ж не з таких, я зовсім не такий! Я на боці хороших. Я хороша людина, яка намагається зробити краще. Ми не хочемо робити тобі боляче, але ти мусиш розуміти, що це важливіше за тебе або мене, набагато важливіше.
Коли принесли з гаража кабелі з клемами, він наблизив своє обличчя до мого майже впритул і сказав:
— Гаррі, не змушуй мене робити це. Ну ж бо, ми можемо без цього! Ми можемо зробити все кращим, разом. Ми можемо зробити цей світ кращим!
Не дочекавшись моєї відповіді, вони вкололи мені антипсихотичні засоби й під’єднали кабелі до штепсельної розетки на стіні. Але один з них щось переплутав, до чогось доторкнувся і зазнав удару струмом сам: завив, як койот у мультфільмі, й підстрибнув на півметра. Їм довелося увести його, прикласти до його руки лід, і більше вони того дня електрикою не бавилися.
— Ну ж бо, Гаррі, — шепотів Фірсон. — Зроби правильно. Зміни, в дідька, світ! Зміни!
Я сміявся, насолоджуючись теплотою темазепамової хвилі.
Розділ 17
Складність — виправдання вашої бездіяльності.
Це завжди було мантрою Клубу Хронос, і я хочу, щоб ти це знав. У цьому немає шляхетності, немає зухвальства, немає справедливості, немає амбіційності, але якщо ти змінюєш перебіг історії, перебіг самого часу, це має бути священною клятвою, прибитою над дверима кожного осередку Клубу Хронос. Я сказав про це Фірсону, але він не зміг зрозуміти.
Я вже писав раніше по перебіг наших життів, про три стадії. На той час, коли Фірсон почав накачувати мене галюциногенами, стадія відмови від того, ким я є, у мене, напевно, вже завершилася. У тому стані я був ще дуже далеко від прийняття, але мені здається, що дослідити свою природу я своїм власним способом, у міру своїх сил, намагався. У третьому житті я звертався до Бога, в четвертому — до біології. До мого п'ятого життя ми ще повернемось, але в шостому житті я намагався дослідити таємниці того, чим ми є, через фізику.