Я ненавидів його; я заплакав, притулився обличчям до його долоні й ридав.
Розділ 19
Я написав два листи.
Люба Дженні!
Я кохаю тебе. Я думав, що треба написати ще щось, що мають бути інші слова, але коли почав писати, то знайшов лише ці. Немає інших слів, окрім цих, немає іншої правди, що була би більшою, простішою або правильнішою. Я кохаю тебе. Мені дуже шкода, що я тебе налякав, я сильно шкодую про все, що було сказано й зроблено, і про все, що треба було сказати та зробити. Я не знаю, чи матимуть мої вчинки наслідки за межами цього життя, але якщо ти житимеш далі без мене, не вини себе за те, що ти почуєш, а живи довго, щасливо та вільно. Я кохаю тебе. От і все.
Гаррі.
На випадок, якщо її пошту перевіряють, я написав на конверті адресу друга. Другого листа було надіслано докторові Саймону Балладу, неврологу, який іноді бував моїм науковим опонентом, а іноді ми з ним випивали разом, і в певному сенсі, хоч ми ніколи про це й не говорили, він був моїм надійним другом. Там було:
Любий Саймоне!
Упродовж останніх місяців ви мали почути про мене багато такого, що могло посіяти у вашій душі сумніви. Цей лист лише поглибить їх, і за це я мушу просити вашого вибачення. Наразі я не маю можливості розповісти ані про те, що зі мною сталося, ані про справжній смисл мого до вас прохання, бо це всього лише лист із благанням про послугу. Вибачте, що я прошу вас зробити це, нічого не пояснюючи, але заради нашої дружби, заради поваги, що була між нами, та надії на те, що ще настануть кращі часи, будь ласка, виконайте це прохання. Нижче ви знайдете текст оголошення, яке потрібно розмістити в газетах з великим накладом. В усіх газетах оголошення має бути надруковане в один день, одночасно. Байдуже, який саме це буде день, але чим скоріше, тим краще. Якщо я матиму можливість, я відшкодую ваші витрати й зроблю все можливе, щоб віддячити вам за вашу люб'язність і витрачений вами час.
Читаючи цей лист, ви сумніватиметеся в тому, що це слід робити. Ви питатимете себе про те, які мотиви керують мною, та чи несете ви відповідальність за мене. Не думаю, що цими кількома словами я в змозі переконати вас або змінити вашу думку. Я можу лише сподіватися на те, що вам вистачить того взаємного зв'язку, що існує між нами, та мого обіцяння, що мої наміри добрі й виконання мого прохання не матиме поганих наслідків. Якщо ж цього недостатньо, то я не знаю, що буде зі мною, тож можу лише благати вас виконати це прохання, як я ніколи не просив вас ні про що раніше.
Передавайте мої вітання своїй сім'ї, бажаю вам усього найкращого й знайте, що я залишаюсь вашим другом.
Гаррі.
А нижче того листа був текст власне оголошення:
Клубові Хронос.
Я Гаррі Оґаст.
26 квітня 1986 року трапилася аварія в четвертому енергоблоці.
Допоможіть.
Цей текст було надруковано в розділі оголошень газет «Ґардіан» і «Таймс» 28 вересня 1973 року, а три дні по тому його було вилучено з усіх архівів.
Розділ 20
Фірсон зламав мене.
Ми знову повертаємося до мого четвертого життя. Таке враження, що ми завжди повертаємося до нього; навіть коли я намагаюся уникнути цього, я знову стою перед ним навколішки, знову плачу в його руках. Боже, будь ласка, припини це!
Він зламав мене.
Я зламався, і це було полегшенням.
Я перетворився на автомат, що диктував заголовки газет і історії, які я колись чув, слово за словом, день за днем, згадуючи свої минулі життя. Іноді я переходив на мови своїх подорожей, змішував повідомлення про масові вбивства та про скинутих правителів із висловлюваннями Будди та уривками з догми Сінто. Фірсон мене не зупиняв і не виправляв, а просто сидів і слухав, а на магнітофоні оберталися дві великі бобіни, які кожні двадцять хвилин треба було міняти. Він майстерно користувався палицею та морквою: завжди був поруч під час «моркви», завжди відсутній під час «палиці», тож у моєму розумі, попри те, що я розумів, що відбувається, Фірсон став чимось на кшталт золотого янгола, який приносить тепло й звільнення від болю. Я розповідав йому все, моя ідеальна пам'ять стала моїм прокляттям, доки через три дні не з'явилася вона.
Попри наркотики та виснаження я відчув її прибуття: у вестибюлі здійнялася якась метушня. А потім владний голос гукнув: «Боже милосердний!»
Я був тоді у меншій з двох вітальнь, сидів, як завжди, згорблений біля магнітофона й бубонів нудні спогади про замах на вбивство президента Рейгана. Вона увірвалася в мою кімнату хуртовиною довгих, майже середньовічних рукавів. Її хвилясте сиве волосся підстрибувало на голові, наче жива істота, що жила за власними законами. Рум'яна на її обличчі вкривали глибокі каньйони зморшок, важкі персні на пальцях спалахували, коли вона змахувала руками.
— Ви! — гримнула вона Фірсонові, який інстинктивно вимкнув запис. — Геть!
— Хто ви в біса…
Вона обірвала його владним змахом долоні й гаркнула:
— Зв'яжіться зі своїм начальством, мерзотнику! Лишенько, що ви наробили? Ви що не розумієте, наскільки все це тепер даремно?
Він розкрив був рот, щоб щось сказати, але вона його знову обірвала:
— Геть, геть, геть, ворушіться, телефонуйте!
Напевно, він вирішив, що на конструктивну бесіду тут годі й сподіватися, тому з нахмуреною пикою пішов геть, ображено грюкнувши дверима. Жінка сіла навпроти мене й досить неуважно тикнула в кілька з кнопок магнітофона, сміючись з його розміру та незручності. Я не відводив погляд від підлоги, сидів згорблено в позі переляканої людини, яка не здатна на надію й чекає на покарання
— Це ж треба, яка жахлива халепа, — зрештою сказала вона. — У вас кепський вигляд. Мене звати Вірджинія, якщо вам хочеться знати, а я бачу, що хочеться. Адже вам цікаво, так?
Вона розмовляла зі мною як із переляканим кошеням; я підвів на неї погляд і швидко оглянув браслети з бісеру та величезне намисто, що звисало майже до її пупа. Спершись на руки, вона нахилилася до мене, подивилася мені в очі й не відводила погляд.
— «Клубові Хронос, — зрештою сказала вона. — Я Гаррі Оґаст. 26 квітня 1986 року трапилася аварія в четвертому енергоблоці. Допоможіть».
Мені перехопило подих. Вона бачила моє оголошення… але його міг побачити й Фірсон. І будь-хто інший, хто читав ту газету, в якій Саймон розмістив моє оголошення. Це допомога чи помста? Порятунок чи пастка?
А втім, яка різниця?
— Через вас стільки проблем, — зітхнула вона. — Але це, звісно, не ваша вина, ягнятко. Тобто… Подивіться-но, в якому ви стані, вас можна зрозуміти, яка прикрість! Тепер, коли все позаду, вам знадобиться лікування від посттравматичного розладу, хоча я розумію, як важко вам буде отримати його. Вам на вигляд… п'ятдесят років? Отже, ви мали народитися в двадцятих… жах, у двадцятих стільки фрейдистів, самі лише бажання переспати зі своєю матусею. Втім, є чудовий чоловік у Фінчлі, дуже хороший, дуже співчутливий, і ніяких дурниць про сигари. А якщо ні, то на мій погляд дуже корисні місцеві священики, за умови що ви сповідаєтеся їм. Деяких з них це так лякає! Але в жодному разі, нізащо, — вона стукала вказівним пальцем по столу з такою рішучістю, що останній суглоб трохи прогинався у зворотному напрямку. — Нізащо не переконуйте себе в тому, що завдяки вашому великому досвіду вашу психіку не ушкоджено. Ви просто в жахливому стані, любий Гаррі, і шляхетне замовчування анітрохи вам не допоможе.
Тепер я не міг відвести від неї погляд. Невже це обличчя — це старе, вкрите макіяжем обличчя, над яким хитається маса вкритого лаком волосся — порятунок? Невже ця жінка з її величезними пурпуровими рукавами, що постійно гойдалися, з її шифоновою кофтою, з її підвісками, що брязкали, та з величеньким черевцем і була створінням зі загадкового Клубу Хронос? Мені було важко навіть думати, не те що загадки розгадувати.