— Вступної платні немає, — пояснила вона, ніби прочитавши мої думки, — але від вас очікуватимуть, що ви робитимете внески для наступних поколінь, бо так у нас заведено. Лише одне правило викарбуване в камені: можете робити все, що вам заманеться, за умови, що це не шкодить наступникам. Тож ніяких ядерних бомб на Нью-Йорк, будь ласка, або замахів на Рузвельта, навіть заради експерименту. З такою халепою ми просто не впораємося. Я сподіваюсь, що вас це цікавить, — додала вона у відповідь на моє мовчання, — і в такому разі нам слід зустрітися ще раз.
Вона нахилилася до мене через стіл. Я думав, що вона дає мені візитну картку, але натомість у її руці був маленький ножик, що складувався в дерев'яне руків'я. Її очі блищали, голос став тихим.
— Чи вас влаштує… друга година дня, на Трафальгарській площі, 1 липня 1940 року?
Я подивився на ніж, потім на неї, потім знову на ніж. Вона зрозуміла й випросталася, досі посміхаючись.
— Особисто я надаю перевагу стегну, — пояснила вона. — У ванні це легше, але треба задовольнятися тим, що маєш. Бувайте, докторе Оґаст, до зустрічі!
Сказавши це, вона весело пішла геть.
Я перерізав собі стегнову артерію тієї ж ночі, кров витекла з мене менше, ніж за чотири хвилини. На жаль, до ванни я для цього дістатися не зміг, але після першої хвилини я вже не помічав болю й навіть радів тому, на що перетворюється моя постіль.
Розділ 21
Смерть нас не лякає.
Нове народження — ось справжній жах. Нове народження та болісна тривога про те, що хоч як би не оновлювалося твоє тіло, твій розум це не рятує.
У третьому житті я дізнався про незаконність свого народження, коли стояв над домовиною Гаррієт Оґаст і дивився на обличчя свого біологічного батька, який стояв по інший бік могили.
Я не відчув тоді ні образи, ні приниження. Хоча я не міг бути однієї крові з Гаррієт і Патриком, я відчував до них вдячність за те, що вони виростили мене. А біологічного батька я розглядав спокійно, як розглядають зразок речовини, про яку підозрюють, що це радше плацебо, ніж ліки. Мене не цікавили ні причини, ні як це трапилося. Тоді я думав лише одне: а що як він теж такий, як я?
Мушу визнати, що мій допитливий погляд нічим мені не допоміг. Після смерті Гаррієт мій названий батько дедалі глибше занурювався в самітність і горе, і я поступово брав на себе його обов'язки, повністю відмовившись від школи, щоб стати слугою-майстром на всі руки. Наближалася Велика Депресія, а родина Г'юнів у своїх інвестиціях розуму не виявила. Моя бабуся Констанс добре зналася на бухгалтерії, але також мала великий гонор, який призвів до конфлікту інтересів. Вона заощаджувала на паливі та на ремонтуванні маєтку, чіплялася за кожну копійку, але щорічно влаштовувала для всіх родичів і далеких друзів Г'юнів святкування, щоб ті могли приїхати й пополювати, і кожний такий захід легко поглинав удвічі більше грошей, ніж їй вдавалося заощадити. Тітка Олександра вийшла заміж за приємного, хоча й досить непомітного державного службовця, а її сестра Вікторія продовжувала жити ексцесами та скандалами, які моя бабуся відмовлялася помічати. Холодні стосунки між моїм біологічним батьком і його дружиною утримували їх обох від великих витрат. Вона найчастіше жила в Лондоні, що їй дозволялося за умови, що вона витрачала там власні гроші або гроші своєї родини; він більшу частину свого життя проводив у маєтку або нерозумно ліз у місцеву політику, а коли їм обом доводилося ділити дах і ліжко, вони робили це з такими самими непохитними самовладанням і палкою ретельністю, з якою бабуся влаштовувала щорічний бал. Поступово родина біднішала; спочатку перестали шукати заміну тим, хто звільнявся сам, а потім слуг звільняли вже незалежно від їхнього бажання. Мого названого батька залишили не тільки заради того, що він робив у маєтку, але й з жалості до його становища; а ще, як я почав розуміти, через певний борг Г'юнів за те, що Оґасти покірно виростили дитину.
Як і в першому житті, я відпрацьовував свій харч; взагалі-то, завдяки досвіду прожитих років, тепер від мене було навіть більше користі. Я знав ці землі майже краще за батька, а впродовж багатьох років навчився також ремонтувати двигуни, лагодити водогін, знаходити розрив кабелю, а в ті часи ці навички здавалися просто дивовижними, особливо для підлітка. Я зі шкури пнувся, намагаючись бути всюди й ніде, незамінним і непомітним, щоб позбутися монотонності життя та мати можливість спостерігати за родиною, яка біологічно була моєю. Моя бабуся практикувалася в мистецтві не помічати мене; тітка Олександра надто рідко бувала в маєтку, щоб бачити мене; а мій батько Рорі витріщався на мене, доки я не перехоплював його погляд, але чим його погляд був спричинений — цікавістю чи виною — я не знаю.
Я дивився на цього стримано вдягнутого й вихованого стриманим чоловіка, на губі якого сиділи схожі на стару родинну домашню тварину вуса, і думав про те, чи був він таким, як я. Коли вони звільнили дворецького й зробили мене дешевшим аналогом слуги в будинку, я багато разів стояв позаду його крісла, яке було на чолі столу, й дивився, як він ріже погано приготовану курку на дедалі менші шматочки, не починаючи їсти, доки всі вони до останнього не ставали однакові. Я спостерігав за єдиним ритуальним поцілунком, який отримувала його дружина, коли приїжджала, а потім за ще одним, в іншу щоку — наступного дня, коли вона їхала назад до міста, оновивши свій гардероб. Я чув, як тітка Вікторія шепотіла йому, коли було холодно, що в неї є чудовий засіб проти болю в його стегні, яке йому під час війни злегка зачепило, хоча його уява малювала цю рану значно серйознішою. Тітка Вікторія знала дивакуватого чоловічка в Елнвікі, який знав іншого чудового чоловіка в Лідсі, який регулярно отримував з Лондона новомодну речовину діацетилморфін[2], а ця речовина — саме те, що йому, Рорі, треба. Я підгледів у шпарину дверей, як мій батько вперше прийняв цей засіб, бачив, як він тремтів і сіпався, а потім завмер, а слина з його роззявленого рота текла по обличчю й збиралася калюжею під його вухом. Моя тітка побачила, що я підглядаю, закричала, що я дурний безграмотний хлопчисько, дала мені ляпаса й різко зачинила двері.
Через три дні поліція заарештувала її чоловічка з Елнвіка. Вони отримали написаний швидким, недбалим почерком анонімний лист. Згодом вони отримають ще один лист, написаний тією самою рукою, в якому попереджуватиметься, що пан Трейнор, який займався бокситами, любив торкатися хлопчиків, а ще в тому ж конверті було зізнання хлопчика Г., який підтверджував це. Експерти-графологи, якби до них звернулися, змогли би помітити схожість почерків дорослого аноніма та хлопчика. Сліди укусу на великому пальці пана Трейнора, якого привели в поліцію для допитування, були залишені дитячими зубами, але оскільки інших листів не надходило, йому просто запропонували поїхати геть.
У моєму першому житті мій біологічний батько якщо й виявляв якусь цікавість до мене, то я цього не помічав; принаймні, не було жодного разу, щоб він зробив це відкрито. У другому житті я був надто заклопотаний скоєнням самогубства, щоб звертати увагу на те, що відбувалося навколо, але в третьому житті моя поведінка стала достатньо іншою, щоб спричинити зміну і його вчинків. Зважаючи на подальші події моїх життів, це може здатися дивним, але найбільш близькими ми з ним були в церкві. Г'юни були католики. Їхнім коштом і для їхньої зручності була збудована каплиця, яку місцеві відвідували незалежно від свого віросповідання, просто тому, що цей храм був найближчий. Пастором там був надто зневажливий чоловік на ім'я преподобний Шефер, який відмовився від свого суворого гугенотського виховання заради більш видовищного католицтва. Це надавало виконанню ним своїх обов'язків певної радості, неначе звільнившись від тягаря постійного носіння чорного одягу він вирішив натомість завжди вбиратися в пурпур. Ні я, ні мій батько не ходили до каплиці, коли були великі шанси перетнутися з пастором, і через це ми були змушені перетинатися один з одним.