— Таким чином Віктор, — пояснювала вона, — підклав свиню майбутнім поколінням. Цілі покоління калачакр просто не народилися, а не народившись калачакрами один раз, вони більше не народжувалися ніколи. Світ продовжував бути таким, яким він був, експеримент Віктора було остаточно зупинено смертю, але ті, кому дивом вдалося врятуватися від майбутнього апокаліпсису, надсилали з майбутнього заклики до помсти, розповідали про цілі Клуби, які було знищено, про тисячі років історії та культури, які тепер потрібно відбудовувати наново. Не кажучи вже, звісно, про досить передчасне знищення світу для звичайних людей, хто тоді жив, але ними, насправді, не дуже переймалися.
Я не ставив під сумнів такий світогляд, та й навіщо? Віктор Генесс наразив світ на чотириста років війни та страждань, а потім він помер, і все це нічого не означало, бо коли він знову народився, все було таким самим, як завжди. Тепер я був у Клубі Хронос і майбутнє з минулим відділяли від мене лише кілька поколінь, я наче тримав у руці секрети власного існування. Усі її слова були лише розповідями.
— То були більш жорстокі часи, — пояснювала Вірджинія. — Люб'язностям там не було місця.
Ось такі панували настрої, коли семирічного Віктора Генесса знайшли в місті Лінц, де він уже готував другий замах на зміну природи Всесвіту. Його викрали й катували одинадцять днів. На дванадцятий він зламався й розповів про справжнє місце свого народження, про батьків, про свій дім. Поки тривали ретельні розслідування з метою перевірки наданої ним інформації, його тримали ув'язненим. Коли ж цю інформацію було підтверджено, Клуб Хронос зібрався обговорити, що робити з ним далі.
— Жорстокі часи, жорстокі часи! — вигукнула Вірджинія.
Вони вирішили, що просто вбити Віктора було недостатньо. Смерть, як я вже казав, нас не лякає — це лише плоть. Джерело того, чим ми є — розум, тож саме розум вони вирішили знищити.
Його ув'язнили, і не просто вирвали зі суспільства, а фізично знерухомили за допомогою середньовічної гамівної сорочки, що була зроблена цілком з металу. Йому відрізали язик, відрізали вуха, вирвали очі, а коли він після цього трохи одужав, відтяли кисті рук і ступні, просто щоб мати гарантію, що він нікуди не піде. А потім його годували силоміць крізь устромлену в його горло дерев'яну трубку, підтримуючи його життя в безмовному сліпому божевіллі. Їм вдалося робити це впродовж дев'яти років, але зрештою він похлинувся й помер — як кажуть, з усмішкою. На той час йому було двадцять років.
Але помста Клубу Хронос тривала й після смерті.
Знов народившись у тому самому місці, малюк Віктор Генесс був викрадений зі своєї колиски й знов ув'язнений. У чотири роки до нього почала повертатися свідомість, і члени Клубу Хронос, оглянувши його, дійшли висновку, що від його розуму залишилося достатньо, щоб вважати його відповідальним за скоєне. І все почалося наново: очі, вуха, язик, руки, ступні — і все це з хірургічною точністю, щоб випадково не вбити, але без болезаспокійливих засобів. Цього разу їм вдалося підтримувати його життя сім років; він помер, коли йому було одинадцять.
— Напрочуд важко злитися на когось упродовж кількох століть, — пояснювала Вірджинія. — Генесс помер, коли йому було одинадцять, але ж його кати після того жили ще тридцять, сорок, п'ятдесят років. Згодом пункт «Катувати Віктора Генесса» опускається в порядку денному дуже низько, надто якщо перед тим, як реалізувати цей пункт, треба ще померти; тож коли настає час знову виконати свій обов'язок, це вже здається тягарем.
Тим не менш, вони не відмовилися від цього й знов зібралися перевірити Генесса на ознаки минулої особистості. Але цього разу малюк Генесс хоча й народився з цілком здоровими руками, вухами та очима, користуватися ними був уже не в змозі, хоча з біологічної точки зору мав для цього все потрібне. Ще до того, як він отримав повну свідомість, його було оголошено калікою, і власні батьки думали віддати його на піклування церкви або, як пошепки казали пліткарі, на більш грубе піклування вулиці. То були важкі часи; жорстокі, як каже Вірджинія.
Клуб Хронос знову зібрався для обговорення цього питання й усі, окрім одного чоловіка, проголосували за те, щоб обірвати життя Генесса остаточно, припинити вагітність його матері до того, як він народиться, і цим завершити помсту. Єдиним, хто голосував проти, був уробор на ім'я Кох, який…
— Ми звемо їх мнемоніками, — пояснювала Вірджинія. — Якщо коротко: вони нічого не забувають.
Думаю, вона побачила спалах у моїх очах, бо моє обличчя тоді було повернуте до неї. Якщо вона й зрозуміла причину моєї реакції, вона мала ласку не сказати про це.
— Зазвичай такі, як ми, через кілька сотень років починають забувати. Насправді це цілком зрозуміло: розмір мозку обмежений, тож природною частиною старіння є забувати щось. Особисто я у віці близько шістдесяти семи починаю страждати від старечого слабоумства, і мушу зазначити, що бути дитиною, яка згадує ті симптоми — дуже виснажливо. Психічні хвороби — смертельний ворог таких, як ми. Коли з тобою таке трапляється, Гаррі, будь ласка, звертайся до когось по допомогу.
— Я писав листи батькові, — зізнався я ледь чутним голосом.
— Чудово, блискуча ідея! Позитивний настрій. Звісно, однією з найбільших переваг ненадійної пам'яті є те, що ми зберігаємо здатність до подиву. А іншою — можливість залишити своє минуле позаду. Згодом ти побачиш, що хоча факти та цифри залишаються з тобою, особливо коли ти свідомо згадуєш їх, але шалені емоції, що колись вирували в душі, почнуть згасати. Не всі. Якщо ти пихатий, то виявлена кимось зневага назавжди залишиться з тобою, і якщо чесно, нічого з цим не можна зробити, окрім як забути. Якщо відрізняєшся надмірною слізливістю, то можеш вічно шкодувати про втрачене кохання, навіть коли мине кілька життів. Але з мого досвіду час лікує все. З часом людина отримує свого роду нейтральність; коли після безкінечних повторів відчуваєш, що та зневага була не така вже й важлива, а те кохання було лише примхою. Ми маємо привілей бачити теперішній час крізь мудрість минулого, і якщо відверто, то через цей дарунок важко сприймати серйозно будь-що.
Кох був серед нас аномалією; калачакрою, який пам'ятав усе, у тому числі й те, що більшість забули.
— Мнемоніки зазвичай радше дивні, — сказала Вірджинія.
Серце моє, не тріпоти в грудях.
Я стільки здолав заради того, щоб знайти подібних до себе, аж ось і маєш; промовлене так невинно: мнемоніки радше дивні. У певних куточках Англії для представників певних кіл суспільства це найбільший гріх.
— Кох попросив слово, коли Клуб вирішував, що робити з Віктором Генессом, — пояснювала вона. — «Це не перший катаклізм, — казав він, — а другий. Ви цього не пам'ятаєте, бо відтоді минуло багато сотень життів і тисячі років. Якщо ви про нього щось і пам'ятаєте, то це лише нечітка темрява у ваших свідомостях, далекий спогад. Але я знаю про це, бо прожив це. За тисячу років до цього інший такий, як ми, вчинив так само, як Генесс; він краяв майбутнє, як ніж масло. Як довго ми житимемо, перш ніж дійдемо до одного з двох можливих висновків? Що якщо щось має змінюватися, то ми мусимо жертвувати й кинути виклик жорсткій системі, в якій живемо. А якщо не має змінюватися взагалі нічого, то ми мусимо постійно стежити одне за одним, безжально карати й жити далі, не каючись. Долю Генесса ви вже вирішили, але нехай мої слова будуть вам всім попередженням.