— Напевно, інші калачакри трохи злякалися, почувши це. Або ж — особисто я вважаю це більш імовірним — вони поставилися до цих слів як до гри на публіку не дуже вихованого члена їхньої кліки з метою самозвеличення. У будь-якому разі рішення було ухвалене й сліпа, німа, глуха, скалічена дитина, що була Генессом, була вбита ударом шпаги крізь її крихітне серце. Потім його кат прожив до своєї смерті, а після смерті народився знову, приблизно за п'ятнадцять років до народження Генесса. Коли катові виповнилося чотирнадцять років, він поїхав до Лінца, де мав народитися Генесс. Він зміг влаштуватися слугою в будинку родини Генессів і спостерігав за матір'ю та батьком, зважаючи на всі подробиці, доки до народження Генесса не залишилося дев'ять місяців. Щойно вагітність матері стала помітною, кат обережно підсунув їй відвар тисової кори. На жаль, смак того відвару був такий огидний, що мати Генесса, ледь ковтнувши його, виплюнула, а тому вбивця Віктора Генесса вдався до огидного запасного плану — вийняв ніж, повалив жінку на підлогу й перерізав їй горло. Він залишився там, щоб переконатися, що вона мертва, потім помився, розпорядився про її поховання, залишив її чоловікові трохи грошей і пішов собі.
— І таким чином Віктор Генесс більше не народжувався.
Розділ 27
Я мнемонік.
Я пам'ятаю все.
Не усвідомивши цього, ти не зрозумієш, які мені доводилося приймати рішення.
Спочатку я сумнівався в цьому й думав, що в мене не досконала пам'ять, а лише фантазія, можливість подумки перенестися до будь-якого місця та будь-якого часу й домалювати правдоподібні деталі.
Але дедалі більше доказів підтверджують це й змушують мене вважати, що зрештою на мене чекають бездіяльність і божевілля.
За сотні років і тисячі життів до мого народження один чоловік, якого звали Кох, сказав, що ми, Клуб Хронос, маємо або прагнути змінити світ, або жорстоко судити дії калачакр. Я питаю себе: що саме він побачив у своїх життях, що був такий певний в обраному шляху? Чи залишилася в нього здатність вибачати інших або себе?
І все це повертає нас до того, з чого ми розпочали.
Я помираю своєю звичайною смертю в теплій морфієвій імлі, а вона перебиває це з чарівливістю гримучої змії, що заповзла на пухову перину.
Їй було сім років, а мені — сімдесят вісім. Вона всілася на краю мого ліжка, звісила з нього ноги й оглянула датчик пульсу, що був підключений до моїх грудей. Побачивши, що я від'єднав автоматику сповіщення медперсоналу, вона намацала мій пульс і сказала: «Я мало не спізнилася, докторе Оґаст».
Христа сиділа на краю мого ліжка й берлінською верхньонімецькою розповідала мені про знищення планети.
«Світ добігає кінця. Це повідомлення надходило від дитини до дорослого, від дитини до дорослого, його передали в минуле з майбутнього, яке настане через тисячу років. Світ добігає кінця, і ми не можемо цьому запобігти. Тому тепер усе залежить від вас».
Розділ 28
— Подумай, — іноді вигукував Вінсент, мій колишній студент у Кембриджі. — Ідея подорожі в часі сама по собі є парадоксальною. Я будую машину часу (неможливо), мандрую в минуле (неможливо) й виходжу з апарата, скажімо, в 1500 році. Я ні з ким не розмовляю, нічого не роблю. Не пробувши в минулому й десяти секунд, я знову повертаюся (неможливо) і чого я досягнув цим?
— Майже нічого, сплативши забагато? — припустив я, наливаючи собі ще один келих віскі.
Якщо тоді, в шостому житті, мені й здавалося, що претендентові на професорське місце не годиться проводити більшу частину свого вільного часу в суперечках зі студентом замість того, щоб мовчки сидіти на засіданні серед рівних, ці думки швидко зникали в міру мого знайомства з Вінсентом. Повна відсутність у нього цікавості до мого соціального статусу сприяла і моїй байдужості до професорства; до того ж, з усіх моїх колег він здавався єдиним, хто виявляв хоч якийсь інтерес до занадто модернових ідей, якими я докучав ученим 1940-х.
— Упродовж тих десяти секунд, які він провів у минулому, наш неможливий мандрівник у часі вдихнув вісім літрів повітря, що складалося переважно з азоту та кисню, і видихнув вісім літрів повітря, в якому збільшився вміст двоокису вуглецю. Він постояв на якійсь брудній землі десь в чорта на зубах, і єдиною істотою, що спостерігала його появу, був горобець, який налякався й полетів. Під землею була єдина розчавлена квіточка.
— Ах, але ж та квіточка! — багатозначно промовив я, бо чув цю проповідь Вінсента не вперше.
— Ах, але ж той горобець! — парирував він. — Переполоханий горобець злітає, і сокіл, який був кинувся на нього, залишається без здобичі, а сокольничий змушений бігти за своїм птахом далі в поле…
— Де він захоплює зненацька дочку хазяїна, яка усамітнилася з сином м'ясника! — заявив я. — І побачивши це неподобство, кричить: «Ах ви мерзотники!», припинивши цим статевий акт, і донька так і не завагітніла…
— І не народила дитину!
— А та дитина, не народившись, не родила й сама…
— І сто поколінь по тому наш відважний мандрівник більше не існує, бо одну з його предків застукали з сином м'ясника й так далі, а не існуючи, він не міг полетіти в минуле, щоб завадити власному народженню, налякавши горобця, а отже народжується й може повернутися й завадити своєму народженню й… Чи припускаємо ми існування Бога? — раптом спитав Вінсент. — Чи є з цієї пастки інший вихід?
— Бог? — перепитав я.
— Чи вважаємо ми, — відповів він, знов опускаючи свою негнучку, але напрочуд рухливу фігуру в моє друге крісло, на подушках якого тепер постійно залишалися глибокі відбитки його тіла, — що цей парадокс має лише два рішення? Перше: не в змозі далі витримувати тягар свого існування, Всесвіт просто перестає бути. Або друге: Всесвіт трохи спантеличується, виправляється способом, що є за межами нашого розуміння, і в цьому випадку ця очевидна зацікавленість життям нашого мандрівника в часі означає існування свідомих структур і думки, а це більше, ніж можна очікувати від простої мішанини матерії. Ми постулюємо Бога?
— Ми ж начебто дійшли висновку, що ця гіпотеза неможлива.
— Гаррі! — змахнув руками Вінсент. — Скільки часу ми тут сидимо?
— Чи вірно я розумію, що ти питаєш не про вимірювання часу, а про те, скільки часу минуло відтоді, як ти вперше прийшов до мене, щоб указати мені мої помилки?
— Кожного разу, — відповів він, — коли ми наближаємося до якоїсь хиткої непевності цього життя, кожного разу, коли постає питання «а що як?», ти тікаєш від дискусії, наче спанієль від кістки бульдога!
— Я не бачу сенсу обговорювати те, про що ми жодним науковим методом вимірювання часу не можемо отримати дані, які дадуть нам відповідь, — сказав я.
— Гравітацію ми теж не можемо вимірювати, жодним практичним способом, — парирував Вінсент, набувши похмурого вигляду. — Ми не можемо знати, наскільки вона швидка або чим вона є, але ти віриш у неї попри те…
— Завдяки спостереженим проявам.
— Отже, ти обмежуєш наші дискусії доступними приладами?
— Наукова дискусія мусить спиратися хоч на якісь дані, на якусь… хоч на поганеньку теорію; бо інакше ця дискусія не наукова, а філософська, — відповів я, — а це не мій фах.
Вінсент вчепився в підлокітники свого крісла, неначе цей важкий предмет меблів був єдиним, що не дозволяло йому люто схопитися на ноги. Я чекав, доки його спалах роздратування мине.
— Мислений експеримент, — зрештою сказав він. — На це ти, принаймні, погодишся?
Я милостиво змахнув рукою з келихом, мовляв, цього разу я, можливо, вислухаю нові ідеї.