У третьому житті насування смерті матері дало мені, окрім іншого, чим зайнятися. Мені надзвичайно хотілося запобігти цій біді, або хоча б полегшити її страждання. Оскільки я не мав іншого пояснення того, що відбувалося зі мною, окрім того, що це прокляття, накладене на мене старозавітним богом, я щиро вірив, що роблячи благодійні вчинки або намагаючись вплинути на головні події свого життя вдасться розірвати цей цикл смерті-народження-смерті, що спіткав мене. Не скоївши жодного відомого мені злочину, який потребував би спокути, і не маючи у своєму житті значних подій, які треба було б змінити, я вирішив, що моїм першим і найочевиднішим хрестовим походом стане допомога Гаррієт, і саме до цього я доклав усе, на що був здатний мій п'ятирічний (або дев'яностосемирічний) розум.
Доглядом за нею я користувався як приводом уникати шкільної нудьги, а батько був надто заклопотаний, щоб помітити це; тож я піклувався про неї, і більше, ніж коли-небудь, дізнався про те, як жила моя мати, коли батька не було вдома. Напевно, це можна вважати можливістю пізнати дорослим жінку, яку я знав лише дитиною. І саме тоді я вперше почав підозрювати, що я не є сином свого батька.
Коли в моєму третьому житті мати зрештою померла, на її похорон прийшла вся родина Г'юнів. Мій батько промовив кілька слів, а я стояв біля нього, семирічний хлопчик, одягнений у чорні штани та піджак, позичені в Клемента Г'юна, двоюрідного брата, який був на три роки старший від мене, і який минулого життя намагався залякувати мене, коли згадував, що йому є кого залякувати. Констанс Г'юн важко спиралася на свій ціпок з рукояткою зі слонової кіски, вирізьбленою у формі голови слона, і сказала кілька слів про відданість Гаррієт, про її силу та сім'ю, яку вона залишила по собі. Олександра Г'юн сказала, що я мушу бути хоробрим; Вікторія Г'юн нахилилася й ущипнула мене за щоку, від чого я відчув дивне дитяче бажання вкусити вдягнені в чорні рукавички пальці, що зазіхнули на моє обличчя. Рорі Г'юн нічого не казав, а лише дивився на мене. Він уже дивився так на мене раніше, коли я стояв тут у позиченому одязі на похованні своєї матері вперше, але тоді я був поглинутий горем, яке не вмів висловити, і не помітив пильність його очей. Тепер я перетнувся з ним поглядом і вперше побачив віддзеркалення самого себе — того, ким я стану.
Ти знав мене не в усіх стадіях мого життя, тож дозволь мені описати їх.
У дитинстві моє волосся майже червоне, але згодом воно блякне до відтінку, який чуйна людина назвала б золотаво-каштановим, хоча чесніше було б порівняти його з морквою. Колір волосся я успадкував від родини моєї справжньої матері, як і генетичну схильність до здорових зубів і далекозорості. Я маленька дитина, трохи нижча за однолітків, і худорлява, хоча це радше через погане харчування, ніж через генетичну схильність. Коли мені виповнюється одинадцять, я починаю швидко рости, і це триває доки мені не виповнюється п'ятнадцять, і тоді я нарешті можу вже прикидатися низеньким вісімнадцятирічним і таким чином перестрибнути три нудні роки дорослішання.
У молодості я носив досить кудлату бороду, наслідуючи своєму названому батьку Патрику; вона мені не личить, а коли вона в занедбаному стані, я буваю схожим на органи чуття, що загубилися серед кущів малини. Щойно я це зрозумів, я почав регулярно голитися, і цим відкрив обличчя свого справжнього батька. У нас однакові сірі очі, однакові маленькі вуха, дещо кучеряве волосся, а ще ніс, який разом зі схильністю до хвороб кісток у старому віці є найменш приємним генетичним спадком. Річ не в тому, що мій ніс завеликий — це не так; але він настільки кирпатий, що був би доречнішим на обличчі короля фей; там, де мала би бути чітка границя між ним і рештою обличчя, він натомість плавно розчиняється, ніби його зліпили з глини. Ввічливість зазвичай заважає людям коментувати його, але в кількох випадках самий лише погляд на мій ніс доводив дітей з більш охайних генетичних ліній до сліз. У старому віці моє волосся стає білим, це відбувається майже миттєво; через стрес ця подія може трапитися раніше, ніж зазвичай, і їй не можна запобігти лікуванням — ані медикаментозним, ані психологічним. Окуляри для читання мені потрібні з п'ятдесят першого року життя; неприємно, але цей мій вік припадає на 1970-ті — погане десятиріччя щодо моди, але як і майже всі люди свого віку я повертаюся до тієї моди, до якої звик у юності: ношу досить неяскраві окуляри в стилі ретро. Начепивши їх перед своїми надто близько розташованими очима, я здаюся собі схожим на пристаркуватого академіка, що дивиться на мене з дзеркала ванної кімнати; на той час, коли ми ховали Гаррієт утретє, я мав уже майже сто років знайомства з цим обличчям. Це було обличчя Рорі Едмонда Г'юна, коли той дивився на мене, стоячи по інший бік труни жінки, яка не могла бути моєю матір'ю.
Розділ 5
Коли починається Друга світова війна, я вже достатньо дорослий, щоб бути призваним, але впродовж перших кількох життів мені вдавалося уникати найбільш драматичних моментів цього конфлікту, і лише згодом читати про них у комфорті 1980-их. У першому житті я пішов до армії добровільно, щиро вірячи в три помилкові тогочасні панівні ідеї: що війна буде короткою, що війна буде патріотичною, і що війна мене чомусь навчить. На висадку у Францію я спізнився лише на чотири дні, і відчував глибоке розчарування тим, що мене не евакуювали з Дюнкерка, бо тоді ця подія сприймалася як дуже тріумфальна поразка. Весь перший рік моєї військової служби минув у невпинному навчанні: спочатку на узбережжі, бо вся країна (у тому числі і я) чекала на висадку німців, яка так і не відбулася, а потім у горах Шотландії — коли уряд почав думати по реванш. Нас так довго готували до висадки в Норвегію, що коли зрештою ухвалили рішення, що висадки не буде, мене та мій підрозділ визнали настільки нездатними до бою в пустелі, що до Середземноморського театру бойових дій нас теж не послали, а залишили в Британії з метою або навчити нас ще чомусь, або вигадати для нас якесь інше корисне застосування. Тож певним чином я, напевно, таки здійснив одне зі своїх прагнень: оскільки ніхто не хотів, щоб ми воювали, мені було нічим зайнятися, окрім як учитися. Санітар нашого підрозділу був дисидентом, який надихався творами Енгельса та поезією Вілфреда Оуена, і якого всі солдати підрозділу, у тому числі і я, вважали розмазнею, доки одного дня він не заперечив сержантові, який занадто довго й занадто сильно зловживав своєю владою, і перед усім підрозділом не вилаяв його, обізвавши слинявим збоченим шкільним хуліганом — і з цією характеристикою я цілком згоден. Того санітара звали Велкейт, а за свій бунт він отримав три дні ув'язнення й повагу загалу. Його вченістю, яка до того була предметом зневаги, тепер майже пишалися, і хоча його й досі обзивали розмазнею, тепер він був нашим розмазнею, і саме від нього я почав дізнаватися про деякі загадки науки, філософії та романтичної поезії, хоча тоді ні в чому такому не признавався. Він помер від поранення шрапнеллю, що розірвала йому живіт через три хвилини й п'ятдесят п'ять секунд після того, як ми висадилися на берег Нормандії. З усього нашого підрозділу він був єдиний, хто загинув того дня, бо ми були далеко від боїв, а гармату, що зробила той фатальний постріл, через дві хвилини було знищено.
У першому житті я вбив трьох людей. Вони всі разом сиділи в танку, що відступив у одне село північної Франції. Нам сказали, що це село вже звільнене, що там не буде ніякого опору, але ж ось він: сидить між пекарнею та церквою, як ґедзь на скибці кавуна. Ми були такі розслаблені, що навіть не помічали його, доки на нас не розвернулася гармата, що була схожа на око брудного крокодила, з щелеп якого вилетів снаряд, через який двоє з нас загинули на місці, а юний Томмі Кена помер три дні по тому в шпиталі. Я пам'ятаю свої тодішні дії так само добре, як пам'ятаю все інше, вони були такі: я кинув рушницю, зняв з плеча торбу й побіг, ні на секунду не припиняючи волати, на середину вулиці, і кричав на танк, який убив моїх товаришів. Я не застібнув свій шолом, тому за десять метрів до танка він упав з голови. Наближаючись, я чув, як усередині того чудовиська рухаються люди, бачив обличчя, що визирали зі щілин у броні, коли вони намагалися навести на мене то гармату, то кулемет, але я був уже там. Гармата була гаряча: навіть з відстані в півметра я відчував обличчям її тепло. Я кинув у відчинений передній люк гранату. Я чув, як вони кричали, вовтузилися всередині, намагаючись підняти її, але в замкненому просторі лише заважали один одному. Я пам'ятаю свої дії, але не думки. Пізніше капітан сказав, що той танк, напевно, заблукав: їхній підрозділ повернув ліворуч, а вони — праворуч, і через це вони вбили трьох наших і були вбиті самі. Мені дали медаль, яку я продав у 1961 році, коли треба було заплатити за новий бойлер; позбувшись її, я відчув велике полегшення.