Раз на місяць дозволялося бачитися з відвідувачами, але ніхто не приходив.
Саймон казав, що це на краще, що він не хоче, щоб його бачили таким, що йому соромно.
Маргарет кричала й дряпала стіни, доки з під її нігтів не потекла кров, а тоді її повернули до її палати й дали заспокійливе.
Люсі, по обличчю якої текла слина, сказала, що соромно має бути не нам, а їм. Вона не сказала, кому «їм», але в цьому не було потреби, бо вона була права.
Через два місяці я був готовий піти.
— Тепер я розумію, — спокійно пояснював я, сидячи перед столом доктора Абеля, — що зазнав психічного розладу. Я безумовно потребував лікування й навіть не знаю, як висловити вам свою глибоку вдячність за те, що ви допомогли мені здолати цю проблему.
— Докторе Оґаст, — пояснив доктор Абель, вирівнюючи свою ручку паралельно до свого записника, — я думаю, що ви зазнали значно більшого, ніж психічного розладу. У вас були галюцинації, які, на мою думку, кажуть про значно складніші психологічні проблеми.
Я подивився на доктора Абеля так, ніби побачив його вперше, й задумався: чим для нього є успіх? Як на мене, доктор Абель не прагнув одужання пацієнта, якщо процес лікування був цікавий.
— Що ви маєте на увазі? — спитав я.
— Я хочу залишити вас тут на довший час, — відповів він. — Зараз з'являються дивовижні препарати, і мені здається, що вони є саме тим, що вам потрібно…
— Препарати?
— Є дуже перспективні дослідження фенотіазинів…
— Це отрута для комах.
— Ні-ні, докторе Оґаст, ні. Я розумію, що вас це турбує як лікаря, але запевняю вас, що коли я кажу про фенотіазини, я маю на увазі похідні речовини…
— Думаю, мені потрібна думка іншого спеціаліста, докторе Абель.
Він завагався. Я побачив спалах гордості, що міг призвести до конфлікту.
— Я високо кваліфікований психіатр, докторе Оґаст.
— У такому разі, як кваліфікований психіатр, ви маєте розуміти, наскільки важливою є віра пацієнта у спосіб лікування.
— Так, — неохоче визнав він. — Але в цій лікарні я єдиний кваліфікований лікар…
— Це неправда. Я теж кваліфікований лікар.
— Докторе Оґаст, — сказав він, злегка посміхнувшись, — ви хворий. У такому стані ви не можете нікого лікувати, надто себе самого.
— Я хочу зателефонувати своїй дружині, — твердо відповів я. — Вона має юридичне право вирішувати, що ви зі мною робите. Я відмовляюся приймати фенотіазини, і якщо ви збираєтеся примусити мене приймати їх, ви маєте отримати дозвіл найближчого родича. Вона мій найближчий родич.
— Наскільки я розумію, докторе Оґаст, вона є однією з тих, хто зробив запит щодо вашої ізоляції.
— Вона знає, які ліки добрі, а які — погані, — заперечив я. — Зателефонуйте їй.
— Я подумаю про це.
— Не треба думати, докторе Абель, — відповів я. — Просто зателефонуйте.
Я й досі не знаю, чи зателефонував він їй.
Напевно, ні.
Даючи мені цей медикамент вперше, вони намагалися зробити це непомітно. Вони послали Клару Воткінс — медсестру, яка здавалася дуже невинною й отримувала від своєї роботи злу втіху. Вона принесла тацю, на якій були звичайні таблетки — їх я взяв — і шприц.
— Ну що ти, Гаррі, — докорила вона, побачивши вираз мого обличчя. — Це тобі на користь.
— Що це таке? — підозріло спитав я.
— Це ліки! — радісно проспівала вона. — Адже ти любиш приймати ліки, так?
В іншому кінці кімнати стояв Бридкий Білл, він не зводив з мене очей. Його присутність доводила мої підозри: він уже готувався застосувати силу. Я сказав:
— Я вимагаю пред'явлення дозволу, підписаного моїм найближчим родичем.
— Просто дай мені руку, — сказала вона й схопила мене за рукав, але я його висмикнув.
— Я вимагаю адвоката, юридичного представника.
— Але ж це не в'язниця, Гаррі! — весело відповіла вона, скосивши очі на Бридкого Білла. — Тут немає адвокатів.
— Я маю право на думку іншого спеціаліста!
— Доктор Абель просто робить те, що тобі краще. Навіщо все ускладнювати? Ну ж бо, Гаррі…
Цієї миті Бридкий Білл міцно схопив мене ззаду і я вже не вперше пошкодував, що за більш ніж двісті років так і не навчився якихось бойових мистецтв. Він, колишній зек, вважав, що бути санітаром у божевільні — це точнісінько як у тюрмі, тільки краще. Кожного дня він упродовж години тренувався в садку лікарні й приймав стероїди, від яких його брови завжди виблискували від поту, а яєчка, напевно, зменшувалися, а він намагався компенсувати це додатковими тренуваннями й додатковими стероїдами. Хоч якими б не були його статеві залози, руки в нього були товстіші за мої стегна, і він схопив мене ними так сильно, що я здійнявся над стільцем, безпомічно дриґаючи в повітрі ногами.
— Ні! — благав я. — Будь ласка, не робіть цього, будь ласка…
Клара ляснула мене по руці біля ліктя, щоб шкіра почервоніла, а тоді вхитрилася не влучити у мою вену. Я смикав ногами, а Бридкий Білл стиснув мене так сильно, що жар ударив мені в очі, а мозок став наче ватним. Я відчував, як голка встромляється, але не відчув, чи її вийняли, а потім мене кинули на підлогу й сказали:
— Не будь таким дурнем, Гаррі! Чому ти завжди такий дурень, коли тобі намагаються зробити краще?
Вони залишили мене самого, сидіти й чекати дії медикаменту. Мій розум гарячково намагався вигадати, як зробити з доступних мені речовин антидот проти отрути, що розтікалася по моєму організму, але лікарем я став у цьому житті вперше, тож ще не мав часу дізнатися про нові препарати. Я поповз навкарачки по підлозі до графина з водою та випив усе, що в ньому було, а потім ліг на спину посеред кімнати й намагався сповільнити дихання та серцебиття в даремній спробі обмежити поширення препарату. Мені спало на думку, що я мушу спробувати відстежити власні симптоми, тому я розвернувся на підлозі так, щоб бачити годинник. Через десять хвилин я відчув легке запаморочення, але воно минуло. Через п'ятнадцять я збагнув, що мої ноги були на іншому боці планети, що хтось розпиляв мене навпіл, але нерви попри розірвані кістки залишив цілими, і тепер мої ноги належали комусь іншому. Я розумів, що це неможливо, але смиренно прийняв, що вочевидь усе саме так і є.
Прийшла Тіпалка. Вона стала наді мною й сказала:
— Що робиш?
Я подумав, що насправді їй не потрібна відповідь, тому промовчав.
По одній з моїх щік текла слина. Мені радше подобалося відчуття прохолодної рідини на розпеченій шкірі.
— Що робиш, що робиш, що робиш? — вищала жінка, і я подумав, чи знають уже в Нортумбрії про адренергічні агоністи, чи ще ні.
Вона трухнула мене кілька разів, а потім пішла геть, але вочевидь лишила по собі частину себе, бо я досі трусився, бився головою по підлозі й розумів, що обмочився, але це мене теж не турбувало, це було цікаво й зовсім не так, як зі слиною, бо сеча була такої самої температури, як я, доки не висохла й не почала пекти, до того ж усе це було дуже далеко, а потім з'явився Бридкий Білл, а його обличчя було вщент розбите. Його розбило об стелю над моєю головою наче зрілий томат, череп був проломлений і лише ніс, два ока та презирлива посмішка залишилися посеред залишків крові та мозку, що крапали, а коли він нагнувся наді мною, шматочки його мозочка сповзли по його щоці до куточка рота й висіли сіро-рожевим клаптем з його нижньої губи, а потім впали, наче яблучне пюре з ложечки немовляти, прямісінько на моє обличчя, а я кричав, кричав і кричав, доки він не почав душити мене, і тоді я вже не міг кричати.
На той час я вже, звісно, не стежив за часом, тож мої спостереження вже не мали наукової цінності.
Розділ 8
Приходила Дженні.
Під час її візиту мене прив'язали до ліжка й вкололи мені заспокійливе.
Я намагався заговорити, розповісти їй про те, що зі мною роблять, але не зміг.
Вона плакала.
Мила моє обличчя, тримала мене за руку й плакала.
На пальці в неї досі була обручка.