— Пане Оґаст, як приємно!
Вінсент Ренкіс стояв переді мною, посміхався, простягав до мене руку, і після всіх тих років підготовки, після планування та обдумування того, що я робитиму, коли настане ця мить, все, що я зміг зробити впродовж першої секунди — не вдарити вінцем свого келиха по його м'якому рожевому горлу.
Вінсент Ренкіс усміхався мені як незнайомцеві, пропонуючи дружбу.
Він знав про все, що він зі мною зробив, він пам'ятав це ідеальною пам'яттю мнемоніка.
Але чого він не знав — не міг знати — що я все це теж пам'ятав.
— Дуже приємно, пане?..
— Ренсом, — радісно відповів він, схопив мою руку й щиро потиснув її. Його пальці були холодні й мокрі від келиха, який він тримав. — Я так багато вас читав; можна сказати, стежив за вашою кар'єрою.
— Приємно це чути, пане… Ренсом? — я майже затинався, показуючи, що я не знаю його, але якщо брехати занадто наполегливо, брехня розвалиться. — Ви мій колега?
— Боже мій, ні! — засміявся він. — Я насправді радше гульвіса; це жахливо, але я обожнюю вас, журналістів — ви мандруєте всюди, виправляєте кривду й таке інше…
Вінсент Ренкіс і його гола, спітніла горлянка.
— Навряд чи це можна сказати про мене, пане Ренсом. Я лише скромний працівник.
— Ну що ви! Ваші коментарі чіпляють… Деякі люди вважають їх дуже проникливими.
Вінсент Ренкіс сидів біля мого ліжка, коли по моїх венах розтікалася щуряча отрута.
Ішов геть, коли кат починав виривати з моїх ніг нігті.
Штовхав човен уздовж річки Кем.
Підстрибував, очікуючи на результати чергового експерименту. «Ми можемо розширити границі, Гаррі. Можемо знайти відповіді на всі питання. Ми зможемо дивитися очима Бога».
Не обертався на мої крики.
«Взяти його!» — сказав він, і вони взяли мене; куля в лоб — і ось я тут, і я ніколи про це не забуду.
Він дивився.
Боже, але ж і він дивився; прикриваючись сліпучою посмішкою та пустою лестивою брехнею, він розглядав кожну рису мого обличчя, шукав обман у моїх очах, шукав впізнання, огиду, обурення — який-небудь натяк на те, що я досі був тим, ким був раніше, що я знав, що він зробив. Я посміхнувся й знову повернувся до господині; серце стукотіло і я вже не був певний, що зможу завадити своєму тілу видати те, що розум хотів приховати.
— Ви, вочевидь, маєте чудовий смак як щодо друзів, так і щодо читання, мадам, — сказав я, — але ж, напевно, ви запросили мене не тільки для того, щоб обговорити принади моїх текстів?
Пані Евеліна Синтія-Райт, Боже її благослови, мала на мене певні плани, і під час цієї кризи, коли я міг обернутися й утратити самоконтроль, вона вигукнула:
— Пане Оґаст, у вас розум справжнього журналіста! Взагалі-то, є кілька людей, з якими я хотіла б вас познайомити…
Вона поклала руку мені на плечі, і я був готовий розцілувати цю руку, заплакати в чистий білий рукав за те, що вона повела мене від Вінсента Ренкіса в натовп. А оскільки Вінсент не озирнувся, то не озирався і я.
Розділ 71
Я знайшов його.
Я знайшов його.
Я знайшов його.
А найкращим було те, що я знайшов його не розкривши себе.
Він розшукував мене.
Він прийшов до мене.
І я знайшов його.
Я знайшов його.
Нарешті.
З крижаним спокоєм, як кажуть американці.
Це треба розіграти з крижаним спокоєм.
Я слухав, як друзі пані Синтії-Райт щирими, іноді несамовитими голосами розмовляють про загрози ядерної війни, про небезпеку ідеологічного протистояння, про вплив технологій на перебіг конфлікту; я знав, що Вінсент стоїть лише в кількох кроках позаду мене, і жодного разу не озирнувся. Але не треба бути занадто прохолодним, ніякої Арктики: виходячи з будинку, я посміхнувся йому й ще раз похвалив його гарний літературний смак і висловив надію, що він є регулярним передплатником нашого журналу. Так, він був передплатником. Який чудовий чоловік, просто бастіон просвіти в цей надзвичайно мінливий час.
Але й з теплом треба не переборщити.
Ідучи звідти, я не потиснув йому руку, а коли йшов гравійною доріжкою під вкритим зірками небом, не повернув голову, щоб подивитися, чи стоїть він досі в дверях.
Я знайшов його.
Я повернувся до свого готелю, до номера на третьому поверсі, де смерділо сирістю та пліснявою, що прокрадалися в кожний куточок цього сирого міста, а зачинивши за собою двері, я сів на ліжко й близько п'ятнадцяти хвилин тремтів. Я не міг зупинитися і впродовж якогось часу просто дивився на те, як тремтять мої покладені на коліна руки й питав себе, що ж це за збочена реакція мого розуму, що ж це за прояв багатьох емоцій, про які я був певен, що мав їх відчути, побачивши чоловіка, на якого полював понад сто років, який був такий близький до того, щоб убити мене. Але попри всі ці роздуми я все одно не міг опанувати себе й увесь час, поки автоматично робив усе, що потрібно, щоб лягти спати, мої руки тремтіли так, що я розмазав зубну пасту по підборіддю.
Якби я думав, що це чимось допоможе, я б одразу покликав Клуб Хронос. Я би викликав найманців, я взявся б за зброю сам, і ми би зробили Вінсентові Забуття, прямо тоді, прямо на місці. Без питань, без суду, без марних допитів про точку його походження, бо цю інформацію він би навряд чи віддав легко. Він був мнемоніком, і якщо судити з мого власного досвіду, ми зазнали б невдачі, ми назавжди втратили б шанс зупинити Вінсента.
Тепер, коли його було знайдено, настав час піти.
Він знав, де мене знайти, якщо в нього є такий намір.
Три місяці.
Гірші за тортури.
Я продовжував робити свою роботу й цього разу робив її скрупульозно, ретельно, виконував роль журналіста на сто відсотків і не зробив жодної речі, яка хоч трохи могла бути схожою на пошуки Вінсента. Крім того, я став частіше робити все, що можна було вважати типовим для уробора, який після Забуття живе лише другим життям. Я ходив до церков усіляких віросповідань; призначав і скасовував зустрічі з психологами, не зближувався з колегами, і в усьому жив життям Гаррі Оґаста, невинного калачакри, який важко просувається цим безладним світом. Я навіть брав приватні уроки іспанської, якою насправді розмовляв вільно. Щоб приховати свій швидкий прогрес, я платив хлопчику-сусідові за виконання моєї домашньої роботи та зав'язав короткий і приємний роман зі вчителькою, аж доки зрештою її почуття вини за зраду своєму дуже відсутньому мексиканському хлопцеві не змусило її припинити наші стосунки та уроки.
Чи дійсно мені треба було вдаватися до таких дій заради створення ілюзії, я не знаю. Якщо Вінсент і спостерігав за моїм тодішнім станом, він робив це неперевершено. Але він безумовно розслідував моє минуле, шукав точку мого походження. Втім, мої союзниці, Черіті та Акінлеє, були на місці, тож кожний документ, що залишився в обігу, казав, що я, Гаррі Оґаст, став відомим британській владі як кинутий в Лідсі сирота, і там і залишався, доки не був усиновлений місцевим подружжям на ім'я пан і пані Оґаст. Я знав, що Вінсент перевірятиме ці факти й знайде, що в Лідсі дійсно існують пан і пані Оґаст, які всиновлювали хлопчика приблизно мого віку, життя якого я завжди вважав корисним алібі для себе, і який загинув у автокатастрофі в 1938 році, саме коли мені було зручно скористатися його документами як своїми. Його раптова смерть була для мене великим везінням, бо якби не цей нещасний випадок, мені, можливо, довелося б убити його для збереження свого інкогніто.
Яким би не був курс розслідування Вінсентом цієї ретельно сплетеної брехні, впродовж трьох місяців він не з'являвся, а я не шукав його. А коли він зрештою зголосився, це відбулося о другій годині ночі: він зателефонував мені до моєї квартири у Вашингтоні.
Коли я брав слухавку, я був сонний і спантеличений — саме як йому хотілося.
— Пане Оґаст?