Його голос я впізнав одразу. Я миттєво прокинувся; кров застукотіла у вухах так сильно, що навіть він, здавалося, мав почути.
— Хто це? — запитав я, повзучи по ліжку до вимикача світла.
— Це Саймон Ренсом, — відповів він. — Ми зустрічалися на суаре пані Синтії-Райт.
То це було суаре? Можливо.
— Ренсом… Вибачте, я не зовсім…
— Пробачте, ви мене, напевно, не пам'ятаєте. Я затятий читач ваших публікацій…
— Авжеж! — чи не була моя радість згадуванню трохи завеликою, трохи вимушеною? Це була Америка, країна гучних виразів, а телефон був не тим засобом комунікації, де стримуються. — Вибачте, пане Ренсом, авжеж я вас пам'ятаю… Просто зараз ніч і я…
— Боже мій! — чи не було його розкаяння занадто вимушеним, трохи завеликим? Може, коли це все скінчиться, ми з ним зможемо обмінятися зауваженнями щодо вміння брехати? Його думку щодо цього я би цінив більше за будь-яку іншу. — Мені дуже шкода. Котра у вас зараз година?
— Друга ночі.
— Боже мій! — знову сказав він, і моє бажання знизити оцінку бездоганній в інших відношеннях грі Вінсента підсилилося. Я подумки зробив собі нотатку, що пусті банальні звуки в таких справах значно доречніші за величні сентиментальні вигуки. А втім, якщо він відштовхується від припущення, що я є травмованим невинним, який живе своє життя вдруге, може він вважає доречним ставитися до мене як до ідіота? — Гаррі, мені дуже шкода, — і знову це звертання за іменем, хоча на ти ми з ним, начебто, не переходили. — Я хотів запросити вас випити зі мною наступного тижня, бо маю бути неподалік від вас. Який же я дурник, що забув про час! Я зателефоную пізніше… Тисяча вибачень!
Він поклав слухавку раніше, ніж я встиг що-небудь сказати.
Ми зустрілися, щоб випити.
Той бар полюбляли лобісти та журналісти; під світлом тьмяних ламп і під звуки повільного джазу оголошувалися короткі перемир'я, коли солдатам дозволялося перетинати лінію фронту, сідати за стіл з незнайомцями, обговорювати футбол, бейсбол і останні викрути тривалої боротьби за громадянські права.
Вінсент спізнився на десять хвилин; на ньому був крикливий білий костюм із підтяжками. За його словами, він був ледарем, який майже нічого не робив, але світ, у якому жив я, зачаровував його, тому він сподівався, що я не буду проти, якщо він порадиться зі мною. Я відповів, що я не проти, і він наполіг на тому, що випивку купуватиме він.
Готуючись до цієї миті, я з'їв величезну кількість сиру й випив страшенну кількість води. Пиячити під час виконування завдання — окреме мистецтво, і я не мав наміру дати йому можливість побачити, що я ухиляюсь від випивки, або захопити мене зненацька через сп'яніння. Єдиним недоліком мого методу була необхідність регулярно відвідувати туалет, але це була не найгірша ціна, яку мені доводилося сплачувати.
Під час розмови з'ясувалося, що Вінсентова уява про ледарів не зовсім збігалася з тим, якими їх бачили інші люди.
— Батько мені багато залишив, — пояснював він, байдужо знизавши плечима, — у тому числі вчений ступінь, яким я ніколи не користуюся, будинок, в якому ніколи не живу, та фабрику, яку ніколи не відвідую, бо мені все це нецікаво.
Авжеж, нецікаво, Вінсенте. Авжеж.
— Ваш батько, певно, був дуже заможним чоловіком.
— Так собі.
Безсмертні слова надзвичайно багатих, чия природна точка фінансового насичення настільки висока, що вони мешкають високо над світом простих смертних і можуть осягнути статки, що є за межами уяви простих людей. Отже, це «так собі» обіцяє багатство, яке ще не здобуто.
Тема Вінсентова батька повиснула між нами, і ця наживка здавалася такою ніжною та соковитою, що я проігнорував її.
— То навіщо така людина, як ви, розмовляє з такою людиною, як я? — поцікавився я.
— А хіба я не сказав? Я палкий прихильник ваших праць.
— Справді? То ви не… ну, не плануєте відкрити власну газету або спробувати себе в цій професії?
— Ну що ви, ні! Я не маю жодної гадки, як це робиться. Але ось що я вам скажу…
Ось воно: він по-змовницьки совався на місці, нахилив голову, потайки озирався навколо.
— А у вас не знайдеться якого-небудь інсайдерського бруду?
Якого саме бруду, любий мій?
— Мій чувак-бухгалтер хоче, щоб я вклав гроші у певну компанію, яка займається чимось надзвичайно технічним з гармонійним резонансом, чи як там його. Я зазвичай покладаюся на його думку, але ця інвестиція має бути дуже великою, і я не зовсім певний, що вони зростатимуть. Що ви про це думаєте?
Я думаю, Вінсенте, що скориставшись висловом «чувак-бухгалтер», ти трохи переборщив.
Я думаю, що зараз було би легко вбити тебе.
Я думаю, що попри все я усміхаюсь.
Усміхаюсь твоїй грі. Твоїй чарівності. Твоїм невимушеним манерам і непристойним жартам. Усміхаюсь, бо впродовж десяти років ми усміхалися та працювали разом, і лише впродовж кількох днів ти намагався позбавити мене життя. Усміхаюсь, бо саме це звикло робити моє обличчя за твоєї присутності, попри ненависть, яку неможливо описати. Усміхаюсь, тому що попри всю брехню, попри все те, що я про тебе знаю, ти подобаєшся мені, Вінсенте Ренкіс. Ти досі мені подобаєшся.
— Як зветься ця компанія? — спитав я. — Може, мені її перевірити?
— А ви можете? Я не хочу, щоб ви подумали, що річ була саме в цьому — я знаю, що всі всіх постійно використовують — але чесне слово, Гаррі… Можна мені звати вас Гаррі? Я великий шанувальник вашої праці, я просто хотів познайомитися з вами, а ця інша справа просто…
— Нема проблем, пане Ренсом… Саймоне? Саймоне, це не важко.
— Я не хотів би обтяжувати вас.
— Це не важко. Це моя робота.
— Принаймні, дозвольте мені заплатити за ваш час! Витрати? Ну, хоча б витрати!
Я згадав, як легко підкупити хорошу людину. А цей Гаррі Оґаст, роль якого я граю, він хороший чоловік? Я вирішив, що так, він має бути хорошим, але як і всі хороші люди, за присутності Вінсента Ренкіса він зазнає морального падіння.
— Ви сплатите за гарну вечерю, — відповів я, — і будемо квити.
Зрештою я дозволив йому заплатити і за квитки теж.
Ця компанія виявилася саме такою, як я очікував. За звичайних обставин вона мала би займатися розробкою нового покоління кольорових телевізорів, покращувати коливання в кінескопі, досліджувати взаємні впливи приладів через електромагнітну взаємодію. Але так само, як і багато інших закладів у Сполучених Штатах, вона отримала п'ять аркушів жовтого паперу, на яких було акуратно надано специфікації, електронні схеми та параметри, що стосувалися технологій, які випереджали час років на двадцять, тож тепер ця компанія…
— Це захоплива робота, пане Оґаст, просто захоплива. Стосується одночастинкового резонансу.
І що це значить? Це для моєї статті, звісно, щоб читачі зрозуміли.
— Ну, пане Оґаст, якщо ми візьмемо, скажімо, промінь світла… дуже інтенсивний промінь, приміром, лазера…
Авжеж, така відома кожному в 1960-их роках річ, як лазер.
— І спрямуємо його на електрон…
Авжеж, ми в 1960-их тільки й робимо, що світимо лазерами на одиночні електрони; де я був останні вісімсот вісімдесят років?
— Ми побачимо передачу енергії… Ви знайомі з поняттям корпускулярно-хвильового дуалізму?
Уявімо, що знайомий.
— Бл… искуче! То ви маєте знати, що те, що ми звемо світлом, зараз вважається водночас частинкою — фотоном — і хвилею, а завдяки гармонічному резонансові між цими хвилями, які водночас є частинками, ми можемо почати бачити… Ви певні, що розумієте це, пане Оґаст? У вас дуже задумливий вигляд.
Задумливий? Це через поганий обід. Нехай у цьому буде винний поганий обід.
— Яка прикрість, пане Оґаст. Я не знав. Може, вам краще сісти?
А потім я написав доповідь для Вінсента. Застосування цих розробок було для мене очевидним, а найголовнішим було те, що я розумів, чому ця компанія цікавила Вінсента — їхні дослідження дуже корисні для створення омріяного ним пристрою, квантового дзеркала, яке має подивитися на одну частинку, і з результатів спостереження вивести відповіді на все. Просто, Гаррі, дуже просто… якщо тобі стане відваги зробити це.