Світ добігає кінця, як це завжди мало бути. Але кінець світу настає дедалі раніше.
За всім цим стояв Вінсент, але попри те, що я склав його найскладніший іспит, стояв перед ним і довів, що я не міг досі мати свою пам'ять, бо інакше би збожеволів, він усе одно не ділився зі мною секретами свого дослідження — роботи, яка вбивала світ. Можливо, — з дещицею іронії міркував я, — саме тому, що я нібито втратив пам'ять, він вирішив, що від мене йому не буде користі. І це, взагалі-то, було правильно.
Але він тримав мене поблизу, притягнувши мене своїм багатством і комфортним життям. Зрештою я припинив працювати журналістом, а став натомість його майстром на всі руки. Слідчий, радник, іноді секретар — я був тим, кого будь-хто інший назвав би перерослим ад'ютантом; а він звав мене «мій держсекретар».
Я літав на зустрічі з тими, в кого він думав вкласти гроші, лобіював сенаторів, підлещував науковців, чия робота його цікавила, а кілька разів навіть робив так, щоб йому не довелося платити штраф, коли він вирішив зупинитися на подвійній червоній лінії посеред однієї з центральних вулиць міста. На позір він поважав мою роботу та мої висновки, цурався проектів, які я вважав нерозумними, і брав участь у тих, які я хвалив як цікаві або корисні. Мушу визнати, що іноді я навіть захоплювався цією роботою. У 1983 році у продажу почали з'являтися технології, яких я не бачив у 2003-му, і кожну вільну хвилину я присвятив їх аналізу, бо був певний, що те саме робив і Вінсент; тож ми обоє прагнули бути в курсі передових ідей заради наступних життів. Дженні неодмінно брала участь у всіх соціальних заходах. Я приховував свої почуття, але вона, певно, щось відчула, бо одного дня, коли Вінсент пішов на кухню по ще одну пляшку вина, вона розвернулася до мене й сказала:
— Гаррі, я мушу спитати це. Я тобі подобаюсь?
Це питання наче пройняло мене до самого хребта, а там влаштувалося наче паразит, і гризло мої нерви.
— А… чому ти питаєш? — запинався я.
— Будь ласка… Просто дай відповідь. Швидко, будь ласка.
— Так, — бовкнув я. — Ти мені подобаєшся. Ти… Ти завжди мені подобалася, Дженні.
— Тоді гаразд, — спокійно сказала вона. — Тоді зрозуміло.
І більше, схоже, сказати було нічого.
У 1985 році я почав відчувати біль і важкість у ногах, а після кількох тижнів ігнорування цього вирішив піти до лікаря по свій звичайний діагноз: множинна мієлома. Лікарка заслужила мою повагу вмінням, з яким надала мені цю інформацію, розкриваючи її кількома обережними діагностичними кроками: спочатку «аномалії, що можуть бути…», потім «утворення, які схожі на…», і зрештою, вже приготувавши пацієнта першими двома раундами до сприйняття поганої новини, спокійно сказала, що це саме воно, і що я мушу готуватися до важкої боротьби. Я був настільки зворушений манерою, з якою вона виконала цю останню, найважчу фазу, що наприкінці встав, потиснув їй руку й похвалив за її чесноти та умілість. Вона зашарілася й, ведучи мене до дверей, бурмотіла щось уже не так красномовно, ніж коли інформувала мене, що я помираю.
Вінсент, почувши цю новину, обурився:
— Ми мусимо щось зробити! Що тобі потрібно, Гаррі? Чим я можу допомогти? Я негайно зателефоную до Шпиталю Джонса Гопкінса — здається, я нещодавно купив їм чи то палату, чи то…
— Ні, дякую.
— Не кажи дурниць, я наполягаю.
Він наполягав.
Я втомлено погодився на повторне обстеження.
Лежачи в білій лікарняній сорочці, спроектованій для якнайшвидшого підкорення індивідів-вільнодумців, я слухав, як навколо мого тіла набирають потужність електромагніти й обмірковував свій наступний крок. У цьому житті я, безумовно, мав певний прогрес: спостерігав за тим, як працював Вінсент, вивчав його контакти, його методи, його людей, а найголовніше — переконав його в тому, що я абсолютно нешкідливий. Від чоловіка, якого він лише кілька життів тому вбив, я доріс до його довіреного помічника та друга.
Втім, мені не було довірено найголовнішу інформацію, яка була мені реально необхідна для того, щоб здолати Вінсента й зупинити виготовлення квантового дзеркала, і мені залишалося або терпіти довгі роки сумнівних медичних процедур, або померти, і тоді цю можливість буде втрачено.
Зваживши все, я вирішив ризикнути, зробити найнебезпечнішу ставку з усіх моїх життів.
— Я відмовлюсь від хіміотерапії.
1986 рік. Ми стояли на балконі однієї з багатьох квартир Вінсента в Нью-Йорку: на півдні — Центральний Парк, за ним — вогні Манхеттена, небо поцятковане сіро-коричневими хмарами. На рівні землі повітря в Нью-Йорку ставало важким для дихання, як і в усіх великих містах. Забагато чудових ідей занадто швидко: забагато машин, забагато кондиціонерів, забагато морозильників, забагато мобільних телефонів, забагато телевізорів, забагато мікрохвильових духовок — і замало часу на те, щоб подумати про наслідки. Тепер Нью-Йорк вивергав коричневу грязь у небо та зелений мул у води навколо острова, і те саме було по всій Землі.
Світ добігав кінця.
Ми не можемо це зупинити.
— Я відмовлюсь від хіміотерапії, — повторив я трохи гучніше, коли Вінсент розмішував лимонну шкірку на дні склянки.
— Не верзи дурниць, Гаррі, — сказав він. — Авжеж, тобі треба пройти хіміотерапію!
— Вибач, але ні.
Він сів біля мене на шезлонг і поставив на маленький металевий столик між нами дві склянки: одну собі, другу мені. Потім подивився на небо, трохи зачекав і спитав:
— Чому?
— Хіміотерапія — це ув'язнення. Це шість місяців домашнього арешту, нудоти без можливості блювати, п'янкої спеки без можливості знайти достатній холод, болю, якого не позбавитися, ізоляції та дискомфорту, а після всього цього я все одно не вилікуюсь, я все одно помиратиму.
— Ти не можеш бути в цьому певний!
— Можу, — твердо відповів я. — Я знаю. Я помру.
— Але ж, Гаррі…
— Я це знаю, — повторив я. — Даю тобі слово: я знаю.
Якийсь час ми мовчали. Напевно, він чекав. Я глибоко вдихнув і виклав усе. Я дуже мало кому розповідав про свій секрет — після нападу на Клуб Хронос взагалі нікому — тож страх і нервування, які я відчував підчас розповіді, були справжні; напевно, це допомогло.
— Щоб ти сказав, якби я сказав, що я не вперше цим захворів?
— Я би сказав: що ти, в біса, кажеш?
— Я вже проходив це раніше, — відповів я. — Хіміотерапію, радіотерапію, наркотики — все; але отримав метастази в мозку.
— Боже мій, Гаррі! Що з тобою трапилося?
— Це просто, — відповів я. — Я помер.
Мовчання.
Внизу гуркотів транспорт; нагорі стрімко пливли хмари. Я сидів і майже чув, як мозок Вінсента зважує, що робити. Я дозволив йому думати самостійно. Буде корисно дізнатися, що він вирішить.
— Гаррі, — зрештою сказав він, — ти знаєш, що таке Клуб Хронос?
— Ні. Слухай. Я намагаюся сказати…
— Ти хочеш мені сказати, що ти вже жив цим життям раніше, — глибоким і стомленим голосом сказав він. — Ти народився сиротою, ти жив і помер, а коли народився знову, то досі був собою й саме там, звідки починав. Ти це хотів мені сказати?
Моя черга мовчати.
Моя черга думати.
Я дозволяв часові спливати, спливати, спливати… А потім:
— Звідки? Скажи мені, звідки ти знаєш? Будь ласка!
Він знову зітхнув, потягнувся — його ноги поскрипували при рухах. Він зараз не був молодий; цей Вінсент Ренкіс був найстарший, яким я його коли-небудь бачив.
— Ходімо зі мною, Гаррі, — сказав він. — Мені треба показати тобі дещо.
Він підвівся й пішов у кімнату. Я пішов за ним, а наші склянки залишилися на столику. Він почапав до своєї спальні, відкрив шафу й почав нишпорити серед пальт і сорочок. На мить я подумав, що він дістає пістолет, бо я, звісно, обшукав це житло, коли його не було, і знайшов там два пістолети: один лежав у шухляді біля ліжка, а другий — в задній частині комода. Але ні. Він вийняв металеву скриню з навісним замком. Скриня була новинкою — її не було, коли я востаннє нишпорив по цій квартирі. Побачивши в моїх очах цікавість, Вінсент підбадьорливо посміхнувся й поніс її до їдальні. В їдальні був довгий скляний стіл, навколо якого стояли вісім незручних скляних стільців. Вінсент жестом запросив мене сісти, а сам відчинив замок і почав виймати те, що було в скрині.