Користі від цього було не дуже багато, але, принаймні, звідси вже можна було починати дуже обережні пошуки.
Коли настала Перемога, я організував пиятику в броварні, бо був єдиним чоловіком у підрозділі Вінсента, який був здатний це зробити. Напевно, це було з мого боку дріб'язковим нагадуванням співслужбовцям про те, що хоча вони й розумні, геніальні, а можливо навіть утілюють майбутній науковий прогрес, самостійно організувати своє повсякденне життя їм не до снаги. Через два тижні в двері мого кабінету зазирнула голова Вінсента.
— Гаррі! — вигукнув він. — Я поспішаю на побачення. Ти не міг би віднести це на пошту?
Він дав мені товстий стос конвертів. Я швидко оглянув адреси: Массачусетський Технологічний Інститут, Оксфорд, Кембридж, Сорбонна.
— Добре, сер.
— Боже мій, Гаррі, невже ми не можемо обійтися без цього «сер»?
Коли він пішов, я розкрив один з конвертів за допомогою пари. Всередині я знайшов цупкий жовтий папір без водяних знаків, на якому був дуже детальний опис надвисокочастотного магнетрона: параметри, принципи роботи, застосування.
Тієї ночі я довго сушив голову над тим, що мені робити з цими документами. Вони були смертельно небезпечні, а розсилання поштою було саме тим методом, яким минулого життя Вінсент примусово прискорив технологічне зростання по всій планеті, але цього разу… Цього разу він не обмежувався ідеями з двадцяти або тридцятирічного майбутнього; у цих конвертах були ідеї, які не спали б нікому в голову ще шістдесят років.
Зрештою я вирішив порадитися з Черіті.
Ми зустрілися з нею в Шерінгемі — маленькому містечку на північному узбережжі Норфолка, де риба була завжди така свіжа, ніби її викидали на берег хвилі прибою, що постійно гупали по берегу, здіймаючи солоний водний пил, який за кілька хвилин перебування в ньому подразнював губи, сушив очі й вкривав кристалами кожну волосину. Моя союзниця старіла, і досить скоро мала померти. Мене незабаром мали демобілізувати, носити однострій мені залишалося кілька днів; я міцно тримав обома руками свій кашкет, з грубого сірого неба вив вітер.
— Ну? — запитала вона, коли ми походжали то в один бік, то в інший, вздовж тих кількох метрів берега, що не були білі від піни. — Що в тебе для мене цього разу?
— Листи, — відповів я. — Він знову розсилає листи, до всіх університетів та інститутів світу. Цього разу не тільки американських: Європа, Росія, Китай — будь-куди, де є ресурси й розумні люди. Там є креслення ядерних ракет, ілюстрації корпускулярно-хвильового дуалізму, аналіз орбітальних екранів для захисту від тепла, співвідношення ваги та реактивної сили з точки зору виходу з орбіти…
Вона махнула на мене рукою в білій рукавичці, щоб я замовкнув.
— Думаю, я вже зрозуміла проблему, Гаррі.
— Він наказав мені відправити їх.
— Ти зробиш це?
— Не знаю. Саме тому я й хотів побачитися з тобою.
— Мені втішно, що ти так високо цінуєш мою думку.
Вона чекала, доки я все не проговорю, доки не розберуся зі власними думками, тож саме це я й зробив.
— Якщо я їх відправлю, історія знову зміниться. Раніше, ніж минулого разу. Я не можу її передбачити, не знаю, що саме станеться, але ці листи призведуть до революції в науці, скоротять технологічний розвиток на сорок-п'ятдесят років. Клуби майбутнього…
— Клуб Хронос уже в безладі, Гаррі. Коли Вінсент робив це раніше, історія змінилася. Не обманюй себе, вважаючи, що все відновиться за кілька життів.
— Якщо я їх не відправлю, моїй грі з Вінсентом кінець. Він зрозуміє, що я все пам'ятаю, а ми так і не наблизимося до його точки народження.
— Я досі вважаю, що нам треба просто відрізати йому вуха. За старих часів це спрацювало.
— Він не говоритиме.
— Чому ти такий певний в цьому, Гаррі?
— Бо я не говорив.
Вона закопилила губу й відвернулася від чергового вибуху морських бризок.
— Я не можу вирішувати це замість тебе. Якщо ти не відправиш ці листи, ми не матимемо іншого вибору, окрім як негайно схопити Вінсента й спробувати змусити його сказати правду. А якщо ти відправиш їх, то принаймні на це життя світ знову зануриться в хаос. Порядок буде зруйновано, від природного перебігу подій нічого не залишиться, людство вже ніколи не буде таким, яким було раніше. Але…
— Але я досі матиму довіру Вінсента й досі матиму шанс обманути його, щоб він розповів мені свої секрети.
— Саме так. Я не знаю його. Я ніколи його не бачила й не наважусь зустрітися, бо є ризик, що він знає, хто я. Я не маю жодного сумніву, що він уже зараз удосконалює технологію Забуття на випадок зустрічі зі вцілілими членами Клубу. Цей вибір робити тобі, Гаррі. Лише ти можеш судити про те, як краще покласти цьому край.
— Дякую за допомогу, — буркнув я.
Вона знизала плечима:
— Це твій хрестовий похід, Гаррі, а не мій. Роби те, що вважаєш потрібним. А Клуб Хронос… Ми більше не можемо судити. Ми свій шанс змарнували.
Наступного ранку я відправив листи й поїхав з міста першим поїздом, щоб не залишити собі шансу змінити думку.
Розділ 79
Після війни Вінсент знову став «інвестором». Для цього він не засновував якусь спеціальну компанію, а просто тинявся навколо світу як надзвичайно багатий ентузіаст, збираючи всюди по трохи того, що його цікавило. А я був його персональним секретарем.
— Я хочу, щоб ти був поруч, Гаррі, — пояснив він. — Просто ти мені дуже подобаєшся.
Як його секретар я отримав доступ до інформації, яка значно перевищувала все, що я знав минулого життя. Документи, про існування яких він навіть не здогадувався, постійно надходили від банків, університетів, голів правління, благодійних фондів (які шукали пожертвувань), від урядів і брокерів, а Вінсент припустився, на мою думку, фатальної помилки — не перевіряв їх. Він звик до мене; я був його домашньою твариною, повністю залежною від нього, абсолютно нешкідливою. Я був слухняним, вдячним йому за те, що він платив мені так багато за таку малу роботу, радів знайомствам з новими людьми, на питання про мою посаду гордо відповідав, що я зовсім не секретар, а радше адміністратор пана Ренкіса; людина, яка подорожує з ним, вертиться у вищих колах, ступаючи слід за ним. Він ставився до мене дуже добре, і як до робітника, і як до друга, знов купуючи мою лояльність за звичайною схемою: дармові вечері — вихідні — гольф (Боже, як я ненавидів гольф!) — регулярні подорожі разом із ним до його улюбленого клубу на Карибах. Усе це було частиною мого розбещення, і я зі всім погоджувався. Я люблю казати собі, що міг би грати в гольф добре, якби захотів, але скоріше за все правда полягає в тому, що є такі навички, які великим досвідом не здобудеш.
Ми ділилися розповідями про війну, про друзів, про знайомих, про випивку; спали в нічних поїздах в одному купе; сиділи поруч у літаках, якими перелітали Атлантику; по черзі сідали за кермо, коли їздили по східному, а потім по західному узбережжю Америки. Ми стояли разом над Ніагарським водоспадом — одним з небагатьох видовищ цієї планети, від якого, хоч як би добре я його не пам'ятав, мені все одно завжди перехоплює подих. А коли ми працювали разом у ділових поїздках, то жили в готелях у сусідніх номерах, між якими були двері. Багато людей вважали нас коханцями, і я міркував над тим, що я робитиму, якщо Вінсент зробить мені таку пропозицію. Я вже пройшов через стільки випробувань, що сама по собі перспектива спати з ним була для мене ніщо, я зробив би це не задумуючись. Але залишалося питання, чи можу я це собі дозволити, зважаючи на характер Гаррі Оґаста, якого я зараз грав — гарного хлопчика з Лідса, якого виховали в ті роки, коли гомосексуальність була не тільки незаконною, але й просто табу. Я вирішив, що якщо отримаю від нього таку пропозицію, то влаштую з цього приводу стару добру публічну кризу віри, і якщо це його не зупинить, то погоджусь лише після великих страждань і, можливо, нещасливого роману. Не було сенсу робити для нього все надто легким. На щастя, такої пропозиції від нього ніколи не було, хоча всі, включаючи мене, неначе чекали на неї. Але ставлення Вінсента до кохання, як виявилося, було суто терапевтичним. Руйнівна пристрасть — дурня; ірраціональне бажання — марнування часу; його розум завжди був зайнятий вищими матеріями.