— Сер?
Це питання видав один з техніків, що сиділи перед екранами комп'ютерів. Питання було емоційне, а не логічне. З точки зору логіки той, хто поставив це питання, чудово розумів дані на своєму екрані, але потребував емоційної підтримки. Вінсент відразу відчув це, різко обернувся до нещасливого техніка, а цієї миті ще хтось підвівся й гаркнув:
— Вимкніть!
Їм не треба було казати ще щось, вони не хотіли казати ще щось, чиясь рука миттєво вдарила по кнопці аварійного вимкнення, і в приміщенні квантового дзеркала стало темно. Погасло світло й на оглядовій галереї, раптову чорноту прорізали лише сіре світіння екранів і м'яка блакить аварійних освітлювачів у підлозі. Обернувшись, я побачив Вінсента: шкіра як у привида, вени на шиї пульсують занадто швидко, очі великі, рот трохи розкритий; спочатку він подивився на людей у приміщенні, а потім повільно та невблаганно перевів погляд на квантове дзеркало.
Квантове дзеркало, як і решта печери, мало бути в темряві, але ми бачили, як зсередини нього зростає оранжеве сяйво, як щось рожево-червоне поширюється по металевих швах, і затьмарити це світло мав шанс лише чорний дим, що починав виходити зсередини. Я чув, як крихітні металеві деталі шиплять під тиском, починають вищати, а глянувши мигцем на датчик радіації я — певно, єдиний з присутніх — помітив, що він починає чорніти.
— Припиніть, — прошепотів Вінсент, голос якого був єдиним, що можна було почути, крім гулу машини. — Припиніть, — прошепотів він ще раз, звертаючись ні до кого, ніби хтось міг щось зробити. — Припиніть.
Світло, що випромінювалося машиною — світло горіння, світло розплавлених деталей — швидко стало сильнішим за сяйво аварійних освітлювачів. Я оглянув приміщення та цих заціпенілих кроликів, побачив їхній жах, і з холоднокровністю людини, яка проводить свої дні за розрахунком кількості потрібного для функціонування закладу туалетного паперу, гримнув:
— Радіація! Усім на вихід!
Слова «радіація» було цілком достатньо, і люди ринулися до дверей. Криків не було, бо для крику потрібні сили, які тепер було повністю зосереджено на тому, щоб забратися якомога далі від потоку гамма-променів, який занурив оглядову галерею в цілковите мовчання. Глянувши на Вінсента, я побачив, що значок на його сорочці теж став чорний, наче смола, тож я схопив його за рукав і просичав:
— Нам треба йти!
Він не ворухнувся.
Його очі були прикуті до квантового дзеркала, в них віддзеркалювався жар, що виривався назовні. Я чув дзвін металу й розумів, що буде далі.
— Вінсенте! — проревів я. — Нам треба забиратися звідси!
Він усе одно не рухався, тому я огорнув рукою його шию й потягнув його назад, до дверей, ніби рятував потопельника. Ми були останніми, хто залишився в приміщенні, світло позаду нас стало занадто яскравим, щоб дивитися на нього, ставало спекотно, душно. Підвівши погляд, я побачив, що на металі в приміщенні починає лущитися фарба, комп'ютери шкварчать, навіть не намагаючись зберегтися перед лицем нездоланної загрози, що пронизувала все приміщення та наші тіла, як вітер пронизує павутиння. Я почув, як тріснуло скло оглядової галереї і дуже чітко усвідомив, що вибухом, який зараз відбудеться, вб'є нас обох, що ми вже трупи. Я відштовхнув Вінсента від дверей галереї; він приземлився на руки та коліна, злегка озирнувся на мене, наче п'яний. Світло стало нестерпним, сліпучим, його значно ширший за видимий спектр з'їдав сітківки моїх очей. Я намацав аварійну ручку на дверях, відчув, що метал зі шкварчанням пропалює на моїй долоні шкіру, натиснув на неї, а коли двері почали опускатися, стрибнув під них.
— Біжи! — крикнув я Вінсентові, і він побіг — хитко й спантеличено. Я проповз під герметичними дверима раніше, ніж вони зачинилися, поповз у темряву коридору далі, здолав три кроки й відчув, що світ позаду мене вибухнув.
Видіння порятунку.
Глибоко в моїй шкірі був метал.
У животі — каміння.
У роті — бруд.
На рятівниках були свинцеві костюми, і перед тим, як витягти мене з задимленого напівзруйнованого коридору, вони півгодини поливали мене зі шлангу. Вода дуже довго стікала червона, лише згодом стала прозорою.
Темрява.
Анестезіолог спитав мене, чи маю я якісь алергії.
Я спробував відповісти, але моя опухла щелепа була наче свинцева.
Я не знаю, який був сенс мене питати, і чи питали вони ще щось.
Вінсент біля мого ліжка; голова понурена.
Медсестра міняє крапельниці.
З якості повітря я розумів, що я вже не в печері.
Я бачив денне світло, і воно було прекрасне.
Вінсент сидів у кріслі біля мого ліжка, до його руки була приєднана крапельниця, крові на ньому не було видно; він спав. Чи відходив він від мене? Навряд чи.
Я прокидаюсь і відчуваю нудоту:
— Води!
Вінсент відразу біля мене:
— Гаррі? — губи в нього потріскалися, шкіра бліда. — Гаррі, ти мене чуєш?
— Вінсенте?
— Ти знаєш, де ти?
Питаючи мене, він ретельно перевіряє показання приєднаних до мене приладів. Як і більшість уроборів, він здобув якусь медичну освіту. Показання приладів погані, але цей Гаррі Оґаст не мусить розуміти це.
— У шпиталі? — припустив я.
— Правильно… Це добре. Знаєш, який сьогодні день?
— Ні.
— Ти спав два дні. Був нещасний випадок. Ти пам'ятаєш це?
— Кван… тове дзеркало, — прошипів я. — Що трапилося?
— Ти врятував мені життя, — тихо відповів він. — Ти витяг мене з приміщення, сказав мені бігти й зачинив двері. Ти врятував багато людей.
— О. Добре, — я спробував підвести голову й відчув сильний біль у спині. — Що трапилося зі мною?
— Тебе зачепило вибухом. Якби я був ближче, мене б… але майже все дісталося тобі. Ти досі цілий, що дивовижно, але є… дещо, що лікар хоче обговорити з тобою.
— Радіація, — просичав я.
— Там було… багато радіації. Не знаю, як вона… Але тепер це неважливо.
Неважливо? Це щось нове.
— З тобою все добре? — спитав я, знаючи відповідь.
— Усе гаразд.
— Ти наче зблід.
— Я… я теж отримав дозу радіації, але ти… Ти врятував мене, Гаррі, — він казав це знов і знов, в його голосі було спантеличення. — За це жодного «дякую» не вистачить.
— Як щодо збільшення зарплатні?
Короткий сміх:
— Не нахабній.
— Я маю померти? — спитав я. Він не відповів відразу, і я кивнув: — Зрозуміло. Скільки часу?
— Гаррі…
— Скільки часу?
— Променева хвороба… це погано.
— Ніколи не бачив себе лисим, — визнав я. — А ти?.. Ти теж?..
— Я ще чекаю на результати.
Ні, це неправда, Вінсенте.
— Сподіваюсь… Сподіваюсь, що з тобою все добре.
— Ти врятував мене, — повторив він. — Це все, що має значення.
Променева хвороба.
Це погано.
Найгіршу її частину ти відчуватимеш, коли читатимеш це. Волосся в тебе вже давно не буде, нудота майже мине, натомість болітимуть набряклі суглоби, внутрішні органи відмовлятимуться працювати й наповнюватимуть твій організм токсинами. Шкіра покриється огидними ранами, які твоє тіло буде неспроможне загоїти, а згодом ти почнеш тонути в рідинах власного тіла через те, що відмовлятимуться працювати твої легені. Я знаю це, бо саме зараз це відбувається в моєму тілі, коли я пишу це тобі, Вінсенте, мою останню волю й заповіт. Тобі залишилося жити не більше кількох днів. Мені — кілька годин.
— Залишся зі мною, — сказав я.
Вінсент залишився.
Через якийсь час медсестри поставили для нього ще одне ліжко. Коли він ліг, я нічого не сказав про крапельниці, які вони поставили йому, але він побачив мій погляд і посміхнувся:
— Про всяк випадок.