— Вінсенте Ренкіс, ви брехун.
— Мені дуже прикро, що ви такої думки, Гаррі Оґаст.
Нудота в певному сенсі була гірша за біль. Біль можна залити медикаментами, але нудоту не зупиняють навіть найкращі опіати. Я лежав у ліжку й намагався не плакати, доки нарешті, о третій ночі, не перевернувся на бік і не блюванув у відро, що стояло на підлозі, а потім тремтів, схлипував, тримався за живіт і хапав ротом повітря.
Вінсент відразу зліз зі свого ліжка, підійшов до мене; не звертаючи жодної уваги на відро з блювотинням, він поклав руки мені на плечі й сказав:
— Що я можу зробити?
Я залишався лежати згорнутим, притискав коліна до грудей. Ця поза здавалася мені найменш неприємною. По моєму підборіддю стікала блювота. Вінсент взяв серветку та склянку води й витер мені обличчя.
— Що я можу зробити? — наполегливо повторив він.
— Побудь зі мною, — повторив я.
— Авжеж. Завжди.
Наступного дня нудота прийшла й до нього. Він добре приховував це, потайки виходив з палати й блював у туалеті, але мені, щоб зрозуміти це, не були потрібні дев'ятсот років досвіду. Вночі його теж охопив біль, і цього разу я зліз зі свого ліжка, щоб тримати його, коли він блював у відро на підлозі.
— Зі мною все гаразд, — промовив він між нападами. — Усе буде добре.
— Бачиш? — пробурмотів я. — Я ж казав, що ти брехун.
— Гаррі, — хрипким голосом сказав він, — я хочу дещо тобі сказати.
— Хочеш вибачитися за те, що брехав?
— Так, — не знаю, чи плакав він, чи сміявся, коли казав це слово. — Пробач мені. Мені дуже шкода.
— Усе добре, — зітхнув я. — Я розумію, чому ти зробив це.
Рани, що з'являлися на моїй шкірі, не стільки боліли, скільки свербіли. Плоть повільно розривалася, шкіра сповзала. Вінсент досі страждав від нудоти, але коли моє тіло почало розвалюватися й біль знову став сильнішим, я закричав, благаючи про втіху та морфій. Знеболювальні засоби дали нам обом; напевно, медики вважали неввічливим колоти їх лише одному пацієнтові, тим більше не тому, який заплатив за цей покращений медичний догляд. Того вечора Вінсент отримав ящик. Він виповз зі свого ліжка й відімкнув замок, а тоді вийняв зсередини корону з проводів і електродів. Тремтячими руками він простягнув її до мене.
— Що це? — спитав я.
— Це… Воно зробить так, що ти забудеш, — затинаючись, він поклав її на край мого ліжка, неначе вона була заважка, як на його смак. — Це… воно забере все. Все, чим ти є, все, що ти… Воно забере ці спогади. Розумієш?
— А як щодо мене? — спитав я. — Мене воно теж забере?
— Так.
— У такому разі це якась дурня, хіба ні?
— Я… Мені дуже шкода. Якби ти знав… Якби ти знав дещо…
— Вінсенте, я не в настрої для сповіді. Щоб там не було, я тебе вибачаю, і годі про це розмовляти.
Він облишив цю розмову, але ящик з короною з проводів залишився в палаті. Я прийшов до висновку, що йому доведеться скористатися нею раніше, ніж я помру, і раніше, ніж він стане занадто слабкий, щоб зробити це.
Тієї ночі ми обоє страждали від болю.
— Усе гаразд, — сказав я йому. — Все добре. Ми намагалися зробити щось краще.
Він тремтів; отримав максимальну дозу знеболювальних, але все одно страждав.
— Розкажи мені що-небудь, — сказав я, щоб відволіктися в цю важку годину. — Ось, почну я. Англієць, ірландець і шотландець заходять у бар…
— Боже мій, Гаррі, — сказав він, — не сміши мене.
— Тоді я розповім тобі історію, справжню історію, а потім ти розповіси мені щось.
— Згода, — сказав він, і я розпочав.
Я розповів йому про те, як зростав у Лідсі, про хуліганів у школі, про не найкращі відмітки та про нудьгу вивчення юриспруденції.
Він розповів мені про свого багатого батька, хорошу людину, доброго чоловіка, який в усьому догоджав своєму синові.
Я розповів про прогулянки вересовими пустищами, про квіти навесні та про верес, що ріс уздовж залізниці, а влітку займався й згоряв, і тоді до самого обрію він був чорний і крихкий.
Він розповів про садок, в якому були кущі рододендрону, і про свист поїздів, що їхали по протилежному схилу пагорба.
Це в південній Англії?
Так, одразу за межами Лондона.
Я розповів про своїх названих батьків, про те, що вони для мене значать більше, ніж мій біологічний батько, ким би і де б він не був. Про те, що я мріяв насмілитися сказати «Ви є всім, а він — нічим, і річ не в тому, що ви мене годували, не в тому, що прихистили, а в тому, що ви ніколи мене не підводили, і це робить вас моїм батьком і моєю матір'ю».
Він сказав:
— Гаррі?
Його голос хрипів від болю.
— Так?
— Я… я хочу розповісти тобі дещо.
— Добре.
— Мене… мене звати Вінсент Бентон. Ренкіс — прізвище нашого садівника. Я приховав своє справжнє ім'я тому… Мені двадцять п'ять років. Мені сімсот дев'яносто чотири роки. Мій батько — Говард Бентон, мати звали Урсула. Я її ніколи не знав. Вона помирає, коли я лише дитина. Я народився вдома, третього жовтня 1925 року. Кажуть, бабуся знепритомніла, коли я з'явився. За все своє життя я нікому ніколи не розповідав про це. Нікому.
— Я є тим, ким я є, — відповів я. — Інше неважливе.
— Ні, — заперечив він, підіймаючись з ліжка. — Ти не той, ким ти є.
Сказавши це, він відкрив ящик з короною з проводів і надів її на мою голову.
— Що ти робиш? — спитав я.
— Я не можу прийняти це життя, — відповів він. — Не можу прийняти його. Не можу. Я просто хотів, щоб хтось зрозумів.
— Вінсенте…
Я спробував чинити опір, але не мав на це сил, та й наміру теж. Він відштовхнув мої руки геть, притиснув до чола електроди.
— Мені шкода, Гаррі, — він плакав. — Якби ти знав, що я з тобою робив, якби ти тільки міг зрозуміти… Я знайду тебе, зрозумів? Я знайду тебе й догляну за тобою, що б не трапилося.
Дзижчання машини, потріскування електрики.
— Вінсенте, стривай, я не…
Запізно.
Розділ 82
Коли я прокинувся після Забуття, я був сам. І так само, як це було раніше, і так само, як це, напевно, буде завжди, що б не робили з моїм мозком, я залишився собою.
Досі в лікарні.
Досі помирав.
Моє ліжко пересунули, або ж відсунули від мене Вінсента. Корону з дротів прибрали, а я плавав у теплій наркотичній імлі; моє тіло, що розвалювалося на частини, було обмотане бинтами.
Якийсь час я лежав там і думав ні про що. Нарешті спокій. Тиша без думок і без слів. Через якийсь час я підвівся. Мої ноги негайно зрадили мені. Ступні та долоні були забинтовані, в розпухлих червоних колінах не було сил. Я доповз до дверей і спромігся видертися в коридор. Мене знайшла медсестра; побачивши мене в такому стані, вона розплакалася від шоку й покликала санітара з кріслом на колесах, а той допоміг мені сісти.
— Я виписуюсь, — твердо сказав я.
— Пане Оґаст, ваш стан…
— Я помираю, — відповів я. — Жити мені залишилося близько двох днів. Я виписуюсь і ви нічим не можете мені завадити. Я підпишу будь-який документ, щоб зняти з вас відповідальність за це, але покваптеся з ним, бо за п'ять хвилин мене тут більше не буде.
— Пане Оґаст…
— Чотири хвилини та п'ятдесят секунд!
— Ви не можете…
— Можу. І ви мене не зупините. Де найближчий телефон?
Вони намагалися зупинити мене; не силою, а лише словами, лестощами та грізними попередженнями про можливі наслідки. Я все це витримав і з телефона в кабінеті лікаря зв’язався з Акінлеє. Зробивши це, досі вдягнений у лікарняну піжаму, я викотився на кріслі з лікарні на теплу літню вулицю. Оранжево-червоне сонце сідало за гори, повітря пахнуло скошеною травою. Люди перелякано сахалися від мене, побачивши мою шкіру, випале волосся, закривавлену навпроти ран піжаму, вираз подиву та насолоди на моєму обличчі, а я котився схилом униз, мчав до обрію, змушуючи гальма верещати.