Пес продовжував гавкати.
— Добрий, — дівчина трохи розправила брови.
— Ваш собака, певно, мені хоче багато що розказати, але я його не розумію, — вказав юнак на тварину біля буди. Хазяйка розгублено глянула на пса, а потім несміливо перехопила посмішку.
— Бровко на вас сердитий, бо ви чужий і хочете ввійти на його подвір’я, — спробувала пояснити вона.
— Ет, — махнув рукою гість. — Якби Бровко пізнав мене трохи краще, то відразу б полюбив. Я думаю, він вже мені хоче то сказати, але ми, на жаль, не розберемо.
Дівчина не встигла відповісти, бо з хати вийшов чоловік. Кремезний і лише трохи менш загрозливий від собаки, він строго звів брови і поклав руку на плече дівчині. Мовляв, це моє. Перші його слова були такі:
— Ану цить! До буди!
Даниїл аж сам мало не кинувся до псячого помешкання. Що вже казати про тварину.
— День добрий.
Юнак не втрачав усмішки.
— Може й так, — промовив хазяїн.
— Ви, мабуть, про нас вже чули, але не впевнений, що правду. Ми із столиці. Їздимо і збираємо фольклор, описуємо традиції, побут. Маємо з цього укласти велику книгу про нашу країну. Зараз приїхали у ваше село, щоб теж його докладно описати. То на деякий час ми з вами сусіди.
Даниїл не любив цю їхню легенду, котру доводилось щоразу брехати людям. Але нічого кращого вигадати не вдавалось.
— Розумієте, у нас продукти закінчились. Чи можна у вас щось купити? Не хвилюйтесь, грошима ми добре забезпечені — заплатимо як годиться.
Господар вислухав пояснення, поміркував і врешті запросив до хати. Згодом Даниїл вже натхненно теревенив із батьком, крадькома позираючи на його дочку. Красуня припала йому до душі. Звали її Ладою.
Природа сяяла весняним ранком. Вони щойно поснідали. Оскільки готував Дан (а він завжди готував), то Захар, винісши миску з водою та стілець надвір, мив посуд. Юнак вийшов зі старої хатинки назустріч сонцю. Подивився, сито потягнувся. А потім замислився.
— Слухай, а скільки твоєму Назарові років? — запитав він.
Захар на мить відволікся.
— Ти що, забув? П’ятнадцять. А чого це ти раптом?
— Просто, — почухав потилицю Даниїл. — А хотів би ще дочку?
— Хотів би. Але вже пізнувато. Та й ти бачиш, які обставини — робота в мене не сімейна.
Юнак змовк, насупивши брови.
— Ти боїшся?
Чоловік завмер із чистою тарілкою в руці, а потім взявся знову її мити.
— Боюсь. Та нічого не вдієш. Добре, що син уже майже дорослий — у разі чого буде опорою матері.
Даниїл покусав губу, витримуючи паузу після слів «у разі чого».
— А я хотів би близнюків, — змінив він тон на жартівливий. — Назвав би їх Іванком та Іванком.
— Ну, і по чому ти би їх розрізняв? По очах? — Захар залюбки підтримав зміну інтонації.
— Як це по очах? — запитав юнак.
— В одного були б мамині, а в іншого — батькові.
— Та ні. Я б казав одному: Іванко, — Даниїл промовив ім’я серйозно. — А другому: Іванко, — це він сказав весело. — Бо я думаю, що один був би серйозним, а інший веселим. Отакі були б Іванки в мене.
— Знаєш, що колись, якщо народжувались близнюки, то люди їх убивали?
Юнак закивав головою:
— Знаю. Бо в природі немає нічого однакового. Думали, що то від чорта. Звірюки, а не люди!
Даниїл востаннє замислився і бадьоро заявив.
— Слухай, я йду до наших сусідів — казки слухати.
— Що? — чоловік підвів голову від миски з чистим посудом. — Чому до наших сусідів?
— Вчора, коли я купував у них харчі, то дізнався, що там живе стара-стара бабуся. Хай вона мені і розкаже про тутешню бувальщину.
— А ти дізнався, чи вона ще може говорити, якщо вона така стара бабця? — хмикнув Захар.
— Аякже. Я сам її бачив. Така ще хвацька бабуся, я тобі скажу.
— Ну, йди. Казки нам потрібні, — керманич погодився і схоже, більше питань не збирався ставити.
— А ти що? — переминався з ноги на ногу напарник.
— Я піду до війта. Теж фольклор слухати, — вдруге хмикнув чоловік і піднявся із мискою в руках. — Спробую довідатись щось про Ясика, хоча він уже знає, що ми тут і скоро себе видасть. До речі, все ж таки дивно, що ця «проклята хата» не пов’язана з ним. Схоже, тут інше є причиною…
Юнак кивнув.
— Болота?
— Або річка, — підвів очі Захар. — І водоспад. Може хто топився… Гірські люди — мовчазні. Сам знаєш, про біду не люблять теревенити.
— Ага… Ну, добре. Пішов я.
— Ей, — зупинив чоловік Даниїла вже біля хвіртки. — Ти чогось не договорюєш. Дивись мені, чи не знайшов там ще когось, окрім баби?
— Я якраз хотів тобі зізнатися, та ти мене перебив, — повернувся юнак. — Дівчина там є одна дуже гарна… Хочеться із нею познайомитись ближче.