з цукерками, біля груби на підлозі рядно простеле, а на рядно кожушину, подушку покладе, подивиться, як пороззуваємося і чи не мокрі в нас ноженята, — як вогкі, накаже насухо повитирати, онучі на лежанці порозгортати, чобітки під грубку постановити, тоді чимось теплим повкриває нас:
— Спіть, дітки!
А сама сидить біля столу та все читає, все читає та кахикає...
А вранці побудить нас і поснідати дасть.
І коли вона, старенька, спала, хтозна!
Любили ми стареньку нашу вчительку Марію Андріївну — дуже! І любили, і слухали її, бо мати
було і Парасі, і мені завжди наказували:
— Слухайтеся Марії Андріївни і не дратуйте її! Такій учительці, як наша, низенько вклонятися
треба!
Ой, як давно це було, а й досі в нас старі люди . згадують чудесної душі людину, народну
вчительку Марію Андріївну, і її могила влітку завжди квітами уквітчана: колишні учні пам'ятають про
неї.
Училися ми...
III
Вже третю зиму ходив я до школи. Парася походила до школи тільки дві зими'і на тому
закінчила свою освіту, бо в нас іще добавилося троє братиків і сестричок, і матері самій годі було з
такою оравою впоратися.
Чобітьми ми чергувалися вже з братиком Івасиком. І от одного дня після різдвяних канікул
увіходить до класу Марія Андріївна та і звертається до нас, що ходили до школи третю зиму, були, значить, уже в третій групі:
— От що, діти! Почнемо ми з вами тепер щотижня диктовку писати. Я проказуватиму, диктуватиму, а ви пильненько вслухайтеся і пишіть у своїх зошитах те, шо я вам диктуватиму! Вийміть
зошити!
— І в книжечку не дивитися? — залунало з усіх парт.
— Не дивитися! На те й диктант! От і дізнаємося, як ви вивчилися писати! Ви ж із книжок
списували? Пригадуйте, як у книзі слова напечатані, бо траплятиметься багацько таких слів, що ви їх
із книг списували... Не спішіть, думайте... Ну, починаю... Майте на увазі, що навесні будуть для вас
випускні іспити (як ми називали — «здаменти»), а на іспитах обов'язково буде диктовка, диктант.
Почала Марія Андріївна диктувати.
Всього першого диктанта я вже не пригадую, але пам'ятаю одну його фразу дуже добре.
Диктувалося російською мовою, бо шкіл на рідній українській мові за царя на Україні не було.
Ось проказала Марія Андріївна:
— «По полю ехала с господами коляска, запряженная четвериком великолепных лошадей. За
коляской бежала и лаяла собачка испанской породы».
Прочитала Марія Андріївна це саме і вдруге... Ми зашелестіли зошитами, зашаруділи перами.
На другий день Марія Андріївна принесла перевірені наші зошити з диктантом.
Почала вона говорити про те, що написали ми перший диктант не дуже, сказать, удало, помилок
багатенько, а коли згадала про ту коляску з господами та з собачкою «испанской породы» не
витримала, зайшлася веселим сміхом, сміх перейшов у кашель, з очей полилися сльози, і вона вже
просто впала в крісло, витирала сльози, реготалася й кашляла...
— Ну що ви понаписували?! О господи! І де ви таке чули?
Ми понаїжачувалися...
— Вас шістнадцять учнів, і п'ятнадцять із вас понаписувало: «...За коляской бежала и лаялася
собачка из панской породы»... Де ви чули, що є на світі собаки панської чи не панської породи і щоб
вони лаялися? Порода «испанская», єсть таке государство — Іспанія, а собаки не лаються, а «лают», по-нашому «гавкають». Зрозумів? — запитала вона мене.
— Та не дуже, Маріє Андріївно! Я собі думав, пани їдуть, то й собака в них панської породи, батько часто говорять, що їх пан та бариня лають, я й думав, що коли пани лаються, то й собаки їхні
не кращі за них і теж лаються...
— А воно, бач, і не так! — засміялася Марія Андріївна. — Та в тебе ще й без того багато
помилок. Поставила я тобі двійку! Підтягтись треба! Сідай!
Я сів і ледве не заплакав:
— Здохла б вона йому, та собачка, разом із панами!.
1955